Розділ 2 Петля затягується

Зусібіч підвелися чорні тіні.

Семен мало не закричав, та дійшло  — свої.

— А ти молодець, небоже!  — гучно прогудів Кейстут.  — Любарте, якщо не даси йому уділу, то це буде несправедливо...

— Дам, дам!  — теж не притишуючи голосу відповів князь Волині, якого ще мить тому тут не було.  — А тепер  — як вони з нами, так і ми з ними!

Хтось поряд із князями протрубив у ріг  — і вся місцевість ожила, неначе з-під землі виросли тисячі темних фігур і кинулися на ворожий табір, де половина воїнів була п'яна, аж ледь трималася на ногах[25].

Князь Семен також спробував на коня сісти, але від болю поточився й мало не впав. Слуги підхопили його й понесли на руках, а він плакав від безсилля, неможливості взяти участь у бою...

Уранці серед мертвих тіл розпізнали труп князя мазовецького.

— Я... тобі... більше скажу,  — вів далі Семен Наримунтович, зупиняючись від болю мало не після кожного слова.  — Я не візьму заручників.

Дрозд стрепенувся  — утім, зрозумів.

Перебування заручників підкорялося численним неписаним, але всім відомим правилам. Починаючи з престижу. Якщо за князя та небожа аж трьох великих князів (Любарта, Кейстута й Ольгерда) узяти одного заручника, то це має бути не менше, аніж небіж Людовика. На що король не піде. Якщо ж брати людей нижчого рангу, то їх має бути дуже багато  — інакше безчестя Семенові Наримунтовичу, і брату його можуть нагадати: «За брата твого дали лише трьох панів», і Любартові неприємно.

— Щоб тобі їх не годувати.

Та не лише в їжі річ. Із заручниками можна робити лише те, що зробили з князем. Зрозуміло, що королі князя не вбиватимуть — навіщо? Тому заручників можна тільки затримати. Не позбавляючи їх власних слуг. Цілий загін досвідчених воїнів усередині обложеної фортеці. А те, що вони роззброєні,  — то пусте.

— Твоя воля, князю.

Тим паче що це розумна воля.

Хоча Дрозд, бувало, нав'язував свою волю князеві, усе не просто було шанобливо та пристойно  — воєвода щиро вірив, що в таких випадках він бере гору над князем для його ж, княжого, блага.

І ніяк інакше.

Ганна намагалася не дивитися на Яроша, а той  — на Ганну. Бо щоразу, коли їхні погляди стрічалися, їх неймовірно важко було розлучити. І вони розривали цей ланцюжок лише тому, що інакше він притягнув би їх одне до одного  — та обох до лави. Ганна, на відміну від першої Ярошевої мачухи та і його рідної матері, не була зі старим Ярошем вінчана в церкві[26]. І хоч парубок, як і значна більшість людей тієї доби, уявлення про церковні приписи мав дуже слабке, однак смутно відчував, що навряд чи його хтось похвалить, якщо він відкрито стане жити з Ганною. А кинути її  — проти самої цієї думки повставало все.

Тому Ярош став до праці. Війна війною, а свічки людям потрібні. Ба більше, під час облоги їх охочіше ставлять у церкві. Він розтопив у мисці шматок воску, трохи нагрів велику кулясту голову тієї ж речовини, по одному брав ґноти, притискав до м'якого боку воскової голови і крутив. Потім опускав виріб у миску рідкого воску, що кипів на вогнику, і теж повертав. Аби більш-менш акуратно вийшло.

Свічка готова. І ще одна. І ще. На славу Божу.

Несподівано зарипіли двері, і ввійшов Єлизар. Ганна зойкнула. Ярош почав хреститися й бурмотіти: