Розділ «Щоденники Ієрихар Роман»

Тут вона сказала, що так, завагітніла десь в кінці травня, орієнтовно двадцять п’ятого чи двадцять шостого. Що вона все зробила, аби я не дізналася передчасно. Це було нелегко, авжеж, нелегко, довелося й животик втягувати, коли я була поруч — коли донька приїжджала влітку, а особливо у вересні. Як ховалася, коли її починало нудити.

Тепер, заднім числом, я пригадала, що в мене були якісь неясні підозри щодо її, Наталчиного, стану. Але я гнала їх геть. Боялася про них писати в щоденнику, чи боялася самої їхньої з’яви?

Ще я почула, що батько дитини, звісно, не Борис. Так, мамо, той чоловік. Той, з яким уже все. Як його звати? Навіщо? Я його викреслила зі свого життя. Так мені казала Наталка. Я бачила, як їй боляче. Чи вона справді, вже будучи вагітною, мала щось з Борисом? Мабуть, кажу я собі. І від цієї думки мені стає незатишно. Ба, більше, страшно. Ах, Світлано Ігорівно... Ти так і не навчилася чогось розуміти в цьому житті. Не допомогла й амнезія.

Я спитала Наталку, що вона думає робити далі.

— Повішусь (я вся похолола)... Тобі на шию. Ні, справді, я ж не маю наміру брати академку. Візьму декретну відпустку. І приїду в село. Якщо тобі не буде соромно за мене...

Мені не було соромно. Тільки порожньо всередині, дуже порожньо.

А Наталка казала, що після декрету переведеться на заочне навчання, що вчителюватиме у Загорянах. Що... Може, колись тут і заміж вийде. Тільки не за Бориса, мамо.

Я все ж не запитала в доньки чогось важливого. Дуже важливого. Але, чому вона вирішила народжувати? Досі любить того, кого нібито викреслила з життя, з пам’яті? З пам’яті? Чи вона його хотіла цим, цією вагітністю шантажувати?

Нашу розмову обірвав прихід Іринки. Ми пішли готувати страви до завтрашнього свята. Але як дивилося це дівчисько на мене й Наталку!

Храмове свято ми раніше святкували разом з Петровими батьками. Туди, в стару хату з’їжджалася вся родина. Доки його мати не сказала, що маємо чекати гостей вдома, бо так заведено, що в своєму селі на празник в гості не ходять.

Добре, що так сталося. Що празникуємо вдома. Бо... Бо вранці, дорогою до церкви, свекруха прийшла до нас. Поглянула на Наталку, яка демонстративно стала — руки в боки — посеред хати.

— Не спаліть нас своїми очима, бабусю, — сказала Наталка.

Погляд її справді був дуже суворим. «Наче у Варвари-великомучениці на іконі», — раптом подумалось мені. Напевне, грішна думка.

Свекруха спитала, чи я йду до церкви. Звісно, я сказала, що йду і почала вдягатися.

— Але не зі мною, — сказала вона.

Все ж навіть після цих слів я провела її до воріт. Вже за хвірткою вона обернулася і мовила майже зі стиснутими вустами:

— У нашому роду досі байстрюків не було.

З тим і пішла. Я дивилася услід цій старій, вже згорбленій жінці, що народила мені чоловіка, й раптом почала рахувати всіх родичів — з їхньої родини, звісно, котрі з сусідніх сіл, ну, а ще один Петрів брат Степан і його дорослі діти з райцентру — прийдуть і приїдуть сьогодні до нас. Виходило майже два десятки. Два десятки і стільки ж пар цікавих очей!

— Але чого я маю соромитися? — прошептала я. — Зараз же не дев’ятнадцяте століття.

Боже, по моїй щоці побігла сльоза.