— Закони ринку. Перший курс політекономії капіталізму. А твої приватники продають живих ондатр, чи тільки шкірки?
— Переважно шкірки.
— Тоді ясно як божий день! Шкірки, кажеш, продають. А м’ясо?
— А кому воно треба? Не голодний же рік. В магазинах і яловичина, і свинина, і кури. Індиків завезли. Моя такого птеродактиля притягла на тещині іменини… тільки чомусь рибою смердить.
— Ти мені індиками голову не забивай. Звивинами крути. Раніше м’ясо нутрій викидали, бо на нього не було попиту. Ну, зрозуміло, це ж не борсучий жир. А тепер, коли ти м’ясникам облогу влаштував, молодих нутрій стали годувати м’ясом старших, з яких вже шкіру здерли. Безвідходне виробництво, ідеальна модель! Зрозумів?
— Зрозумів. А чого вони плодяться?
— Не знаю, я не Мічурін. Дурні, між іншим, теж плодяться. Але від цього у начальства чомусь голова не болить. А знаєш, чому?
— Звідки? Я ж не начальство…
— І ніколи ним не станеш. Ти, до речі, чого в міську Управу приперся? У себе в районі був хоч якимсь, але цабе. А тут об тебе всі, кому не ліньки, ноги витирають.
— Та жінка примусила, щоб їй… І теща додала. У мене на території нічого такого, крім кондитерської фабрики. Ну, ще універмаг, але там знаєш хто пасеться? Не з нашим щастям і не з нашими погонами. От жінка мене і дістала: в інших районах, каже, нормальні чоловіки, котрі в міліції, своїх дружин у дефіциті виводять. А ти все шоколадні цукерки тягаєш. Нас із мамою од них вже нудить.
— Нудить, кажеш. Десь я читав, здається у Торвальда, що коли до шоколаду додати миш’яку, то смак отрути абсолютно не відчувається. Перевірено практикою! Ти подумай…
— Це ти серйозно?
— Ага. Мені ж цю справу накинуть, так щоб я зайве не морочився. І не треба дякувати, як кажуть в Грузії, — від нашого столу вашому столу.
На жаль, мій співрозмовник і не думав дякувати. Його погляд із жалібного став злючим, він навіть буркнув якусь погрозу на мою адресу, щоправда, нерозбірливо. А потім побіг коридором, ледь не викрешуючи іскри підборами. Я ж зробив кілька кроків до свого кабінетику і зупинився, вражений. Двері моєї келії були розчинені і у фрамузі, як у рамі від портрета, стояв Старий, котрий явно чув мою душевну розмову з колегою.
— Вважаєте, товаришу підполковник, що я його занадто?.. так то ж навмисне. Його пожалій — він зовсім розкисне і наробить дурниць врешті-решт. А так хоч на зло мені, а щось і зметикує.
— Сирота, нічого він метикувати не буде, окрім як побігти в партком і на тебе накапати. А наш придурок замполіт знову бігатиме, як курка з яйцем, кабінетами і кудкудакатиме, що у карному розшуку ідейно недопрацьовують.
— Що поробиш, товаришу підполковник, доброта нас згубить.
— Особливо тебе. Як маєш зайвий час, то займись чимось корисним.
— Чим конкретно?
— Та хоча б своїми небіжчиками.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Непосидючі покійнички“ на сторінці 26. Приємного читання.