Розділ «Непосидючі покійнички»

— Ну, так уже й не вибираєте! Розкажіть ви мені, як розквітли всі квіти… Ми ж не вимагаємо, щоб ви особисто підстрелили потрібний нам екземпляр. Чи машиною переїхали…

— Лексикончик же у вас, у ментурі. А до речі, стосовно підстрелити клієнта, то таку пропозицію мені вже робили. Один, до речі, ваш співробітник. Дуже схожий на капітана Сироту.

Старий чи то не зрозумів слова «лексикон», чи то вирішив відмовчатись. А наш співрозмовник вів далі:

— Ви мені скажіть, товариші міліціонери, хто тут директор цвинтаря? Та жінка, котра вам потрібна, між іншим, сама кохала, її кохали, вона у мужчин захват викликала, а ви на неї — «екземпляр»! Ніякої делікатності!

— Що поробиш, яка служба, така й делікатність. То ви вже згляньтеся на нас, неотесаних, подзвоніть при нагоді. І нехай ваша дама, котра на похороні розпоряджається, прикине, бодай приблизно, скільки людей збереться.

— Поіменного списочка не треба?

— Не треба. Це ж не урядовий концерт в Опері. А от об’єктивку на покійницю ви нам заздалегідь підкиньте. Ну, знаєте, таку, що по ній ваші розпорядниці потім над труною говорять: невблаганна смерть забрала покійницю, залишивши невтішного чоловіка Марика Гицелевича і коханих діточок Сайру і Мойву…

— Нічого святого! Але зроблю все, що від мене вимагається! — зітхнув директор і без усякого переходу запитав: — Що пити будете? Бо я мушу…

Він подзвонив через кілька днів, наприкінці свого робочого дня і в самому розпалі нашого:

— Є те, що ви просили. Двадцять п’ять років, слов’янка, двоє дітей, коханий чоловік, поважана родина, для поминок зняли ресторан Будинку кіно. Планували підпоховати до якихось родичів, але я організував хороше індивідуальне місце з директорського резерву.

— Розумію. Сподіваюсь, не свою віддали? Коли відправа?

— Відправа, юначе, то в церкві. А у нас громадянський ритуал прощання, затверджений комісією по нових радянських обрядах при Верховній Раді. От для голови цієї комісії я справді не пошкодую власної могильної ділянки.

— І коли ж ритуал?

— Завтра опівдні. До речі, я не помилився? Ви хочете, щоб я послав туди отих задрипанців, котрим ви колись зуби й ребра порахували?

— Вони ще й ябеди… Саме їх!

— Дивний у вас смак, товаришу капітан. На них порядна людина гляне — і новий похорон! Але як треба — то треба.

— І подбайте, щоб вони того дня не пили.

— Оце вже складно. Хіба що тимчасово замурувати їх у якомусь старому склепі, так все одно ж підкоп зроблять. Максимум, що я можу — так це примусити їх поголитися і зодягти нові комбінезони.

— І на тім спасибі. Ну ви хоча б дозу обмежте. Бодай до півлітри на хрюльник.

На сам похорон ми зі Старим, звичайно, не пішли: а раптом в оточенні покійниці трапиться хтось із знайомих і виникнуть зайві асоціації і запитання. Замість нас пішли оперативники. Ритуал так їх зворушив, що вони ледь не прогавили потрібний нам момент. Потім розповідали: