Розділ «Непосидючі покійнички»

— Труна, в якій мала б лежати покійниця без плаття. Але там ані плаття, ані її.

— Зачекай стрілитися! Зараз я приїду і складу тобі компанію. Тільки подзвоню прокурору. Хай і він не спить, як вже я в дурні пошився.

Прокурор приїхав, підтягнув холоші формених брюк, зазирнув до ями, підійшов до труни і довго роздивлявся обшивку з дешевенької білої матерії. Потім з благальними нотками запитав у Старого:

— А може, її під труною потім закопали? Пам’ятаєте, п’ять років тому подвійне поховання на Берківцях?

— А це Сирота в першу чергу перевірив. Не той випадок.

— Ну, тоді цю ексгумацію я вам оформлюю.

Старий коротко подякував, а я не стримався:

— Ексгумація — це коли викопують похований труп. А тут небіжчиці немає. Отже, це не ексгумація, а звичайні земляні роботи. Вашої санкції не потрібно. Як ваша ласка, можете закрити наряд. Дванадцять п’ятдесят, згідно з кошторисом. Можна натурою — по півлітри на копача. Згідно з традицією.

Мій жарт чомусь не сподобався прокурору, бо він процідив крізь зуби:

— Якщо вас, Сирота, доведеться колись викопувати, то я санкції не видам. Нехай навіть увесь карний розшук на коліна стане. І взагалі, товаришу підполковник, ви особисто впевнені, що її поховали? Не розумію, чого ви регочете? Що я такого смішного сказав?.. Ну добре, ви тут смійтесь, а я поїду досплю і на свіжу голову доповім керівництву. А ви подасте рапорти за всією формою. І до речі, закопайте або заховайте все оце… бо ще розмови небажані підуть.

Коли машина з прокурором викотилася за ворота, а всі сліди земляних робіт було акуратно замасковано, Старий попросив:

— Олексо, пробач, твоя мама не буде лаятися, якщо ми зараз заїдемо до тебе і тихенько посидимо на кухні за кавою чи ще чимось? Бо моя благовірна забрала у мене ключі і звеліла, щоб я йшов досипати в собачий розплідник. Бо, мовляв, совісті у мене вже немає…

Він уже не вперше звертався до мене з такою пропозицією, і я традиційно заспокоїв його:

— Мама не буде лаятися, навіть якщо ми тихенько поспіваємо.

— От бачиш, Сирота, мама є мама. Для неї головне — що дитина вдома.

І ми поїхали пити каву і ще щось міцніше. І Старий, як завжди, ні сіло ні впало, вдарився у спогади:

— У нас в Управлінні майор був, якому гроші знадобилися, і то великі. Так він підрядився смертні вироки виконувати. А оскільки це діло нервове, то там для розрядки горілку дають. Ну і звісно, вся процедура вночі відбувається. Гроші грішми, але почала його дружина діставати: що це за робота, з якої вранці п’яним прилазять? Либонь, десь бабу собі завів. Майор туди-сюди, та ні, каже, робота важлива, секретна. А вона йому: ти ще збреши, що ночами бандитів у в’язниці розстрілюєш!

— І чим це закінчилося? — поцікавився я, наливаючи чергову склянку.

— Чим і мало закінчитися. Якось вранці майор виконав черговий вирок, повернувся додому і пустив собі кулю в скроню. Але перед цим застрелив жінку. Акуратно так застрелив — з одного пострілу в потилицю.

— Що то тренування.