Розділ «Непосидючі покійнички»

Непосидючі покійнички

— Лежала в труні, як жива. А чоловік так тяжко ридав, що ми самі мало не розплакалися. Але тут ці копачі почали пхатися вперед, отой беззубий наступив мені на ногу і я все пригадав: сказав вголос усе, що потрібно.

— Повтори дослівно!

— Кажу: «А Володя, бідолаха, зовсім розум від горя втратив. Мало того, що з покійниці шлюбної обручки не зняв, так ще й свою в труну кинув. А обручки, між іншим, не якийсь там ширпотреб з ювелірторгу, а справжній дореволюційний товар з діамантовими хрестиками».

— Клюнуло?

— Аякже! Не витримав, озирнувся і пащу свою беззубу роззявив. Тут і я своє додав: «Любив покійну дуже, тут не те що обручку в труну, тут сам у могилу кинешся». І до дурного б дійшло.

Давно я не чекав вечора з таким нетерпінням. Напевне, ще з часів танців по суботах у школі. Директор цвинтаря, хоча в органах не служив (а може й служив, хто його знає!), добре втямив, що саме нам потрібно. У тому кварталі, де поховали молоду покійницю, можна було спокійно замаскувати якщо не батальйон, то принаймні роту солдат, підкріплену парою бронемашин. І не просто заховати, а з усіма можливими вигодами.

Ми вляглися разом зі Старим на прихопленій мною з дому ковдрі і стали терпляче чекати. Було тихо, як буває тільки на цвинтарях посеред гамірливого міста. Десь прогула електричка. Потім в районі вокзалу голосно звереснула якась дама — аж виляски пішли поміж надгробками. Старий щось тихо пробурчав, але я не розібрав. Здається: «Знайшли, де лапатися!» На сусідній старій ділянці, за кільканадцять метрів від нас час від часу щось тихо порипувало, зітхало і дихало. Але то були виключно слухові галюцинації. Зате характерний звук від удару металу об камінь був грубою реальністю — хтось ненароком зачепив лопатою гранітний надгробок. До того ж, за нашими плечима. От цього ми не передбачили. Бо замість крокувати по основній алеї, ті, на кого ми зробили засідку, поперлися до могили вузесенькою стежкою, обкладеною замаскованими оперативниками.

— Ну, зараз наступлять комусь на дупу — і кінець іграм, — подумав я. Але мадам Фортуна сьогодні була на боці сищиків. Бо чотири темні фігури з невластивою для них грацією прямували рівнесенько по стежці. Я перевів подих і, здається, зробив це заголосно, бо Старий стусонув мене кулаком під ребро.

Тим часом фігури з лопатами обступили свіжу могилу і довго озиралися та прислухалися. Переконавшись у власній безпеці, швиденько взялися до справи. Повідкладали вбік численні вінки і квіти, висмикнули з землі табличку і портрет у рамці. А потім ритмічно і чітко, зовсім не так, як вони це роблять вдень, стали розкопувати могилу. Через певні проміжки часу одна пара змінювала іншу. Коли фігури тих, хто копав, заглибилися нижче поля зору, Старий торкнув мене за плече. Я тихо прошепотів йому у саме вухо:

— Ще рано. Скажуть потім, що вони черв’яків на рибалку копали чи казенну лопату випадково присипали, то оце витягали… І є дурні, які в це повірять. Особливо в прокуратурі. Ні, нехай вже труну дістануть.

Старий заспокійливо поплескав мене по руці, мовляв: зрозумів, згоден, зачекаємо.

Нарешті лопати стукнули об дерево. Ті, що нагорі, заворушилися. Кинули вниз мотузки. Потім допомогли своїм товаришам видряпатися з розкопаної могили. Далі хтось, передражнюючи Гагаріна, сказав: «Ну, поїхали!» Домовину вони витягли досить швидко і вправно відтягли її вбік. На весь цвинтар, як мені здалося, залунав різкий скрегіт цвяхів, які витягали з сирого дерева. Моє серце калатало так, що, напевне, і Старий це почув. Що було далі — ми переважно здогадувалися, бо труну вони поставили за насипом і, на додачу, не присвічували собі ліхтарями.

Ось, здається, зняли віко… тепер вовтузяться, щось витягають, знову вовтузяться… Так, ліхтарик увімкнули… Це вони обручки шукають. Беріть, хлопці, беріть, бо це ви зараз собі строк із домовини тягнете… дерево об дерево стукнуло… це вони віко на місце ставлять. Так, тепер молотком по цвяхах… а чому ж двічі, а не чотири рази? А, я ж забув, що зараз домовину тільки в головах забивають, а в ногах закривають на спеціальну скобу. Зручно… Особливо, для п’яних гробарів. От нахаби — домовину вниз пожбурили без усяких мотузків, аж загуло! Чекайте, а чому загуло? Так, наче порожня… А таки ж порожня, як і та, яку ми з комсомольцями-добровольцями викопали! От тепер дізнаємося, нащо їм тіло здалося.

А тим часом мародери в чотири лопати швиденько яму землею закидають. Ти диви, наче й не стомилися. Он уже й надгробок готовий. Лопатами поплескали, вінки з квіточками і табличку з портретом назад прилаштували, ще хвилинку терпіння — зараз вони труп роздягнуть і можна буде брати на гарячому! Гоп-стоп, Зоя!

Я вже тихенько випростав руку з ракетницею, щоб зробити тут видно, як вдень, аж тут мій палець застиг на спусковому гачку. Бо вони, ці гади, загорнули тіло у якесь шмаття — і на плечі його завдають. Ну-ну, як вже гратися, то до кінця.

Тільки б мої хлопці, тридцять скорохватів, краса, гордість і остання надія радянської міліції, ініціативу не виявили. Я думаю! Полежати мордою вниз дві години на холодній землі — можна й без нащадків залишитися. Ні, слава Богу, дресировані на совість, ніхто не поворухнувся. А ці, котрі у нових комбінезонах, мало не бігцем рушили… а куди вони рушили?.. Господи, там же урвище! Оте саме, де «Москвич» горів!

Підриваємося на ноги разом з Шефом і кидаємося назирці за чорними тінями. Стримане хекання і сопіння за моїми плечима показує, що і хлопці не відстають. Аби тільки хтось не перечепився за надгробок і не бабахнувся з відповідними текстами. Ні, знову щастя на нашому боці. Тут між кущами темно, хоч в око стрель, але біжимо! Ні за що не зачіпаємося. Аж тут якийсь недорізаний соловей над моєю головою звереснув так, що я аж підскочив. Похопилася птаха! Нормальні солов’їхи вже яйця довисиджують, а цей лише зараз свій шлюбний сезон відкрив.

Точно, до урвища йдуть. Була у мене спочатку версія, що трупи таки не на місці роздягають, а затягають у якийсь старий склеп і там-таки потім прикопують. Аж вони всі склепи десятою дорогою обійшли. От і крематорій в стороні лишився. То добре. Бо я грішним ділом на якусь мить подумав про спільників з гарячого цеху. Та досить з нас і цих чотирьох, нічого статистику роздувати, та ще й на такій паскудній справі. Тепер головне — аби вони від нас не втекли. Бо гавкнеться моя кар’єра в самому розквіті. Ледь подумав — і на тобі! Зникли! І не видно, і головне, не чутно.

Отут Старий пішов усупереч логіці оперативної майстерності. Він видряпався на крутосхил одного з валів, наступаючи ногами на мініатюрні надгробки колумбарію, з таким гуркотом, наче пара добре підкованих коней гарцює по халтурно викладеній бруківці. Було таке враження, що Шефа чути аж на Подолі, та він цим не проймався. Якусь мить постояв нагорі, покрутив головою, а потім гукнув мені:

— В байраці світло! Здається, автомобільні фари. Бігом туди!

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непосидючі покійнички» автора Лапікура В.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Непосидючі покійнички“ на сторінці 29. Приємного читання.

Зміст

  • Наш друг Олекса (або від авторів)

  • Розділ без назви (2)

  • Прищепка на хвості

  • Розділ без назви (4)

  • Непосидючі покійнички
  • Розділ без назви (6)

  • Кава по-диявольськи

  • Розділ без назви (8)

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи