Розділ «Непосидючі покійнички»

— І що, Сирота, чоловік про цю спіраль нічого не знав?

— А вона вирішила спочатку перевірити, чи все гаразд, а потім його порадувати. Не встигла.

— Спасибі за інформацію, Олексію Михайловичу, просвітили мене, старого, нічого не скажеш. Дозвольте і вам люб’язністю за люб’язність відповісти. Радив би вам подати рапорт про госпіталізацію з метою поглибленого диспансерного обстеження загального стану здоров’я. Не маю сумнівів, що ваша міліцейська медицина знайде достатньо підстав, аби рекомендувати вам піти у відставку. Враховуючи ваші безсумнівні заслуги у боротьбі зa збереження правопорядку, вам спочатку присвоять майора, а потім поклопочуться про персональну пенсію. Якби ви дуже захотіли, то зі свого боку ми би подбали про нормальну окрему квартиру — з перспективою на зміну вашого сімейного статусу. Двокімнатна у відомчому будинку вас влаштує? Пора ж вам нарешті пожити у власне задоволення.

— А якщо, Миколо Орестовичу, я такий тупий, що не розумію натяків?

Полковник, здається, був готовий і до такої моєї відповіді, бо відреагував одразу:

— Ну, в такому разі у вас є всі шанси невдовзі одержати невеличку, але довічну ізольовану площу з-поміж ваших непосидючих покійників. Я достатньо зрозуміло висловився, товаришу капітан?

Я відповів, що так. І попросив дозволу піти. Мене відпустили і навіть не пропонували покласти, де взяли.

Я йшов вгору вулицею до університетського ботанічного саду і в голову лізли усілякі дурниці. Наприклад, чи не піти мені справді у відставку за умови, якщо мене візьмуть на роботу у відділ режиму заводу металовиробів. Бо, як я здогадуюсь, там уже почалися величезні кадрові зміни. Потім дійшов висновку, що можна було б влаштуватися на той-таки цвинтар — розпорядником на похороні. А що? Робота як робота, з одинадцятої до сімнадцятої, сценарії затверджені, тексти завізовані — тільки підставляй потрібні імена та кількість дітей і онуків твоєї мовчазної клієнтури. А вечорами можна було би проводити філософські диспути з оператором крематорію.

Мої фантазії почали набирати обертів і вже в затишній тіні паркових алей я дійшов висновку, що непогано було б у такому випадку купити собі хатку на Деміївці, завести кіз і щоранку вигулювати їх поміж могил на старих ділянках. Молодого цапика можна було б назвати Замполітом, а старого — Миколою Орестовичем. Я розреготався так голосно, що якась бабуся ледь не впустила на землю онука, потім плюнула і сказала: «Тю, ненормальний!» І вона була недалека від істини.

Від автора:

Минули роки, а за ними скінчилося двадцяте століття. Ритуальний зал на старому цвинтарі знову переробили в церкву, до крематорію щодня, як і тоді, стоїть черга автобусів, а внизу в печах весело гуде вогонь. Підпоховання в труні фактично вийшло з моди — марудно, враховуючи велику захаращеність кладовища могилами, та й дорого.

Там, де були старі ділянки і спуск до урвища, тепер амфітеатром розташувалися тераси колумбарію. Мало хто знає, що колись це латинське слово означало зовсім не «місце організованого поховання урн з прахом», а всього лиш… голубник.

От тільки надаремне ви будете шукати в огорожах могил табличку з прізвищем мого друга. Так склалося, що підпоховали його без будь-яких урочистостей і навіть розголосу. Якщо вже бути точним, то закопали, розійшлись — і одразу забули. Та про це — якось іншим разом.