Розділ «П’ЄСИ»

Альфред Юхимович: Чули, пане Сівуха? Шо не ясно?

Степан Срака (запопадливо): А шо у вас в ампулі для шпріца, Альфред Юхимович?

Альфред Юхимович: Чом не сказать? Скажу. В одній ампулі — сємєнна витяжка бобра, в другій — всячєскіє імунодєпрєсанти.

Степан Срака (у захваті): Які люди, Гаврюша, які люди! А ми цілу жизнь їбемось, як кроти, як та мушка, літаєм.

До вагону кілька хвилин тому підійшов Шльома Гомєльський, науковець, і з цікавістю прислухається до бесіди, яка плавно тече в своєму звичайному руслі.

Альфред Юхимович: Або ви візьміть таку штуку, як танці. Щас кожен мудак сам по собі танцює, руками і ногами махає, вспотіє весь, а в нагоро­ду хіба шо запалення легенів схопить. Між тим, чоловічий піт — то ценна сировина. Тож замість руками махать візьми платок, та зажми його під пахвою і так танцюй, щоб добре потом просяк.

Голос Магарича: Гі! Ото не хуйово!

Альфред Юхимович: Як харашо просякне, то зараз їм тьолці мармизу витри і щітай, дєло в шляпі.

Голос Косопизда: Тю, а ця хуйня навіщо?

Альфред Юхимович: Вона раз нюхне — і їй піздєц — від ерогенних зон носа імпульс іде до статевого центру збудження, тільки й роботи, що до кущів дотягти.

По очкастому і веснянкуватому обличчі Шльоми Гомєльського, який припав вухом до вагону, обільно текуть сльози і слюні.

Шльома Гомєльський (крізь сльози щастя): Хлопці, пустіть…

Голос Альфреда: Іди в лабораторію, жидок, тут своїх дохуя.

Шльома Гомєльський (вражений такою принциповістю): Звідки ви знаєте, дядя?

Альфред Юхимович: Я знаю, бо я жизнь прожив. Пиздуй, тобі кандидатську їбошить нада.

Шльома (схліпує): Їбав я ту кандидатську.

Альфред Юхимович: Ти шо, не хочеш 150 карбованців получать? Ні, ви бачите таке? Совсєм абарзєл пацан!

Шльома плаче, його ридання гнітюче діють на сидячих в вагоні, вони зловісно мовчать.

Омелян Косопизд (жорстоко): Нічого, нехай поплаче, потім піде собі обрізаніє зробить, мацою зажере і буде банкувать.

Альфред Юхимович: А шо, може, візьмем жидка?