TextBook «Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір»
З Федіром Тетяничем я познайомився наприкінці сімдесятих, коли після інституту з групою молодих художників я прийшов працювати в комбінат монументально-декоративного мистецтва. Тут усім заправляли мордаті та вусаті рагулі. Рагулі вважали себе національно свідомими; кожен тримав в кишені свою помірковану та конформістську дулю. Крім дулі, їм були притаманні: цілковита бездарність, провінційна обмеженість і повна відсутність почуття гумору. В комбінаті процвітала «шароварщина». Навіть непрофесійному оку був помітний гидотний рівень всіх цих численних фресок, вітражів і мозаїк, де шаровари роздувалися, як пухлини, а їх власники вусами підмітали підлогу. Рагулів, однак, це не бентежило, себе вони вважали останнім «П’ємонтом» українського мистецтва, а нас – піжонами та небажаними конкурентами. Федір сяяв на цьому сірому тлі, як тропічний птах з Нової Гвінеї серед зграї ворон. В крислатому «борсаліно», в мештах на високих підборах і плетених помаранчевих штанях він розсікав задушливе комбінатівське повітря. В руці у нього виблискувала банка з червоною фарбою. Попереду Федора чимчикував голова художньої ради, Федір скрадався за ним, як тигр-людожер. Кожен крок начальства він старанно обводив червоною фарбою. На підлозі незрозумілим дороговказом майоріли червоні сліди. Начальницьким черевикам теж трохи перепадало. Щоб не бути пофарбованим, начальство змушене було стрибати. Звислі вуса і набряки під очима підстрибували в такт. Сам Федір на той час робив величезну мозаїку на Київському заводі художнього скла. Замість банальної смальти, або ж, ще гірше, керамічного «кабанчика», передбачалося класти мозаїку з вишуканих матеріалів, чільне місце серед яких займали консервні банки, гаєчні ключі, деталі іржавих механізмів та інший непотріб постіндустріальної цивілізації. Ясна річ, замовник у захваті від усього цього не був. Чим все скінчилося, я не пам’ятаю, скоріш за все автору заплатили за картон і ескіз (замовник при цьому чухав потилицю і матюкався), авангардний твір було знищено нечутливими до мистецтва пролетаріями, а гроші списали на наочну агітацію.
Якось Федір позичив у мене гроші. Минуло кілька років, я давно про них забув, і тому був трохи здивований текстом записки, приліпленої слюнями до моїх дверей: «Подя, заходь, бо проп’ю гроші. Федір». Заходити треба було у майстерню на вулиці Перспективній. Я відчинив двері і побачив печеру. Зверху, а також з усіх боків звисало і стирчало «щось». Це можна було б назвати космічним звалищем, наочною ілюстрацією до теорії ентропії. Здавалося, що Федір почистив цивілізацію кінця двадцятого сторіччя, як рибу, тіло якої викинув на смітник, а лускою прикрасив своє житло. Заповзти в цю нору можна було тільки рачки, і я повз, чіпляючись вухами за іржаві гайки, старі годинники, гандони і здохлих метеликів. В глибині печера розширювалася, за столом сидів Федір в чорній мантії і слухав магнітофон. «Ум-м-м-м-м… А-а-а-а-а-а… Гм-м-м-м… С-с-с-с-с…», – бубнів апарат, старанно сортуючи частоти на дві великих колонки. «Це мої вірші, – пояснив Федір, віддаючи мені гроші, – хочеш, слухай, а хочеш, повзи назад». Для того, щоб розвернутися, треба було проповзти трохи вперед, і я лишився. Федір дістав горілку…
Інша нагода послухати вірші Федора випала мені, коли Ігор Лапінський, автор безсмертної поеми «Русь», запросив мене в підвал на вулиці Леніна (тепер Богдана Хмельницького) послухати гурт «Ностальгія за мезозоєм». Колись в цьому підвалі під квітковим магазином (біля зоокрамниці) робили соснові вінки для небіжчиків, тут же прикрашали їх квітами (живими дорожче, паперовими дешевше), і причепивши, насамкінець, жалобну стрічку з написом «бронзянкою», старанно виведеним інвалідом Борисом Івановичем Колодочкою, відправляли «іздєліє» нагору замовнику. Борис Іванович був мовчазний і загадковий, як герої Байрона, він брав роботу (тобто вінки і стрічки) «на дом», їздив на старому «Запорі» і був трошки схожий на Сільвера. Таємниці своїми чорними крильцями тріпотіли над його червоною пикою. Так одного разу я випадково втрапив до нього в квартиру (ми мешкали в одному будинку). Вінки, обвиті стрічками, стояли вздовж стін. Посередині, за не зовсім чистим столом сиділи Борис Іванович і дві красуні, в порівнянні з якими фотомоделі часопису «Вог» здавалися паспортистками з ЖЕКу. Всі троє були п’яні і розважалися співанням пісні «Жизнь нєвозможно повєрнуть назад…» Помер Борис Іванович так само загадково, як і жив: з вікна на четвертому поверсі валив чорний дим, обвуглене тіло чомусь діставали з вікна по пожежній драбині. В міліцейському протоколі коштовним діамантом світилася фраза: «Тєло прожгло діван»…
Тепер в цьому підвалі, де ще літав дух старого пірата, гриміли ударні, музика відскакувала від стін і гупала по вухах. Тіла присутніх потіли і вібрували. Федір видерся на драбину і звідтіля страшно завивав у трубу: «Я безкінечність! – кричав він, – ти теж безкінечність! Ви всі безкінечність! Ви думаєте, що труси вдягнуті на вас? Помиляєтесь! Труси одягнуті на безкінечність!» Спонтанність дійства і його безкомпромісність висікали небесну електрику. Пацюки розбіглись по норах. Борис Іванович літав у повітрі, вимахуючи милицями, як крилами. Красуні співали п’яними, низькими, як в Аманди Лір, голосами. Жалобна червона стрічка з бронзовим написом «Тов. полковніку Сідоруку от сослуживцєв» звивалася кільцями і хиталася, як дресирована кобра.
Жопы филинов как техника получения свободы
В конце апреля 1969 года мы, небольшая группа школьников старших классов, удравших из дома на майские праздники, стали лагерем у села Плюты, что в тридцати шести километрах к югу от Киева по Обуховскому шоссе. Место было выбрано неудачно – в сырой ложбине между сосновым лесом и заливным лугом, в это время полноводным, как настоящее озеро. Солнце даже не заглядывало в эту яму, день был темный, влажный и ветреный. Мы развели костер, поужинали полусырым мясом и неумело напились дрянной казенной водки, отчего наш мир расширился и стал качающимся и нестабильным. Ночью, когда мы, протрезвевшие от холода, рассказывали друг другу страшные истории, на палатки опустились большие серые птицы. Это были филины – они истерически хохотали; казалось, что орда веселых маньяков, раздевшись догола, бегает по лесу, размахивая острыми ножами; тяжелые задницы хлопали по брезентовым вмятинам, острые когти впивались в гнилые швы бэушных армейских палаток. Внезапная буря разогнала пучеглазых хищников и повалила несколько сосен. Упавшие деревья были обнаружены утром. Они лежали в воде, – рядом, на берегу, валялись тела вздрагивающих сазанов. Часть из них тут же была зажарена в кузове детского игрушечного самосвала (им вполне мог бы наслаждаться юный Полифем), забытого здесь каким-то богатым ребенком 50-х годов (может быть, внуком Корнейчука?). Мы произвели смотр нашим потерям: две палатки изорваны, одна загажена совиными какашками. Какашки и прилипшие к ним перышки складывались в письмена. «ЙОМАСАЛА ХУХИС» – было крупно начертано на старом армейском брезенте. И еще несколько столь же непонятных слов помельче. Больше не было никаких подсказок; в этом хаосе первобытной информации предстояло разобраться самим. Могучее Нечто, удостоившее нас своим вниманием, одним махом уничтожило детское похмелье и взрослую пошлость бытия. Жизнь, до этого сводившаяся к исполнению надоевших ритуалов, приобретала вкусный смысл, а мысли и поступки – объем и запах. Учение возникло за сутки, на одном дыхании; мальчики играли и смеялись, девочки, наоборот, были мелочны и суровы – они зорко подмечали любую ересь, их детские носы как-то сразу заострились, словно у профессиональных кликуш. С тех пор прошло более тридцати лет, учение Йомасалы Хухиса обросло мифами, но ничего существенного не прибавилось. Оказалось, что несколько чеканных формулировок, открытых в минуту просветления безответственными юными шалопаями, заключают в себе некий код, используя который можно выстраивать гибкие и прочные конструкции, а ими, в свою очередь, заполнять лакуны, в которых прежде не было ничего, кроме страха и лжи. Если бы эти дети лучше учились в школе, они бы, конечно, заметили, что эти схемы очень похожи на конструкцию ДНК. Но лучше учиться они не стали. Да и вообще, избранные оказались людьми поверхностными и легкомысленными. Кто-то из них состарился, кто-то умер, кто-то преуспел, а потом стал грустным, а кто-то просто оказался дураком. Могущества от тайного знания у них не прибавилось, и свободными они тоже так и не стали. Оказалось, что жить – это одно, а писать и читать (пусть даже расшифрованные совиные какашки) – другое.
Впрочем, кое-чему они все-таки научились. Так, они узнали, что свобода – это всегда мысль или поступок, уводящий в сторону, мгновенный соскок, движение вбок, по касательной. Так поступает хомяк, когда выпрыгивает из своего колеса: его прыжок и есть свобода. Правда, она скоротечна – но ведь можно опять забраться в колесо и снова спрыгнуть, или перегрызть прутья клетки, попасть в лапы кошке, удрать от нее под шкаф, потом дать себя найти полумертвым в темном углу в паутине под веником, очутиться в хомячиной больнице, нюхать запахи звериного страха, лелеять гематомы от уколов на жопе и ждать друзей, которые принесут свежее защечное зерно (или апельсины с коньяком). Bon appetit! Главное, не привыкнуть ко всему этому, а, привыкнув, тут же отмочить какой-нибудь новый суперскачок. Таким мастером суперскачка был венгерский поэт-битник Янош Селей. Однажды, собравшись в Будапешт к дяде, он выправил паспорт, купил билет, длинное пальто и шляпу, а потом приобрел ящик водки и позвал друзей, чтобы попрощаться. Веселились на киевских травянистых холмах, политых вином, кровью и спермой, – когда-то тут любили наслаждаться викинги, а несколько позже монголы пасли здесь своих выносливых, корявых лошадей.
На следующий день я случайно встретил Яноша в кафе; его рекламные зубы сверкали, упругие волосы шевелились, как у Медузы Горгоны, а от пятна на шляпе пахло шампанским. Я спросил его про Будапешт.
— Ты же помнишь, старичок, как мы на краю обрыва танцевали танго смерти, – сказал он весело. – Ты ушел, а мы потом все упали вниз. И мы все, и деньги, и билеты, и паспорт.
— Как же теперь? – задал я глупый вопрос.
— Теперь хорошо, старичок, – ответил Янош. – У меня в кармане было 25 рублей зашито на всякий случай, так что есть чем похмелиться. – Здесь он снял шляпу, налил в нее шампанского и жизнерадостно заржал.
Не знаю, пьет ли он сейчас в Раю шампанское из шляпы или там ему дали другую тару, но думаю, что объемом она точно не меньше, потому что Янош это заслужил. И он пьет и резвится там в свое удовольствие вместе с другими моими друзьями, пока мы здесь говорим о свободе, истории, путях выхода из кризиса, открытом обществе и тому подобной ерунде вместо того, чтобы просто быть свободными. Да и о том, какое общество Рай – открытое или нет – тоже никто толком не знает. А если предположить, что все-таки закрытое – тогда зачем оно вообще нужно?..
Потєрянний край, ілі
Зов мічти:
романтический алкогольный тур с погружением в исчезающую реальностьПредлагаемое ниже развлечение имеет стойкую традицию и практиковалось просвещенной аристократией Востока и Запада, начиная с Гарун-аль-Рашида, Генриха IV Французского, Генриха V Английского и заканчивая Байроном и Буратино. Монархи, лорды и деревянные гомункулы только и делали, что шлялись по самым низкопробным заведениям (предварительно переодевшись в рваные шмотки) в поисках острых ощущений, смысла жизни и тех особых мгновений, от которых сужаются зрачки. Будучи последовательным романтиком, ваш корреспондент сознательно избегает затасканных пошлостей, вроде «экстрим» и «адреналин». Вместо этого он даст вам несколько практических рекомендаций:
1. Сохраняйте культурную традицию. Одевайтесь проще.
2. Возьмите с собой друга, разделяющего ваши странные увлечения или, если такового не имеется – верного слугу.
3. Пригласите знакомую красавицу. Перед этим наставьте ей фонарей или (что еще лучше) поломайте ей ногу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Африка, сни » автора Подерв'янський Л.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Статті“ на сторінці 1. Приємного читання.