Розділ «П’ЄСИ»

Цицькін (застьобує штани): Я їбу!..

Микола Гнатович (заводиться): А Василь, Йосипа шуряк, п’ятдесят разів бабу їбав! Один раз десять штук так задєлав – вони показилися всі! А їв тіки сало і картоплю...

Цицькін (застьобує штани, сам до себе): Я б тій тьолці теж засунув, щоб не мудохатись...

Микола Гнатович (кричить): З отакенними пиками – сто п’ятдесят років жили!!!

Мимо проїжджає на лісапеті підарас Вєня, сільський недоумок. Вєня виябується: сидить на багажніку, а пєдалі крутить руками.

Цицькін (кричить до Вєні): Вєня! Катай сюда! Подрочиш – дам десять копійок.

Вєня: Не наїбеш?

Цицькін: Хот! Мені нема чого робить, всяких підарасів наябувать!..

Кіндрат Омелянович: Наябувать – непедагогічно. Макаренко казав: «Якщо не можеш, то так і скажи, а не наябуй».

Підарас Вєня дрочить. Всі дивляться з виразом страшенної нудьги, без особливої цікавості.

Підарас Вєня (до Цицькіна): Давай гроші!

Цицькін: Залупу тобі, а не гроші. На!

Цицькін дає підарасу Вєні лузгана. Підарас Вєня плаче.

Микола Гнатович (мрійливо): От у Панаса Іванового залупа була, як макогон, їй-бо, не брешу! Вчетверо більша, ніж у Вєні. Як, бувало, дістане, то ми всі сміємося, а він нам: «Чо смійотєсь, дураки?»

Цицькін (спльовує): Та не було такого. Казки це дідуся Панаса!

Підарас Вєня: Казали десять копійок дасте, а не дали... (Плаче.)

Кіндрат Омелянович: Макаренко казав: «Ніколи не треба просити. Просьба зайобує людську гідність. Якщо хочеш щось мати, то терпи. Може, дадуть, а не дадуть, так і не треба».

Микола Гнатович: Це не дідуся Панаса казки. А в старину люди так жили. Омелько Пилипів на хуй діжу вішав і повну тістом набивав. А пика в нього отакенна була, їй-бо, не брешу! А Грицько встромляв в сраку дишло і біг з ним три кілометри. А дядько Мирон вже старий був, а за один раз відривав у корови вим’я...

Старий белькоче все тихіше і тихіше. Світло на сцені поступово згасає. Написи «Карасін» і «Магазін» поступово згасають. Не видно нічого, крім трьох цигаркових світлячків.

ЗАВІСА.