Розділ «Притулок»

Марта кинула ніж на стіл і заплакала, уже не ховаючись. Михайло підійшов до неї й обняв за плечі:

— Ну чого ти? Адже все, як завжди, закінчилося благополучно?

— Благополучно? Але ж ти знаєш, що ми тут востаннє! Ніколи ще ми не приходили сюди в такій темряві! Хто зможе наступного разу перебороти дорогу? Ти, я або Сергій, якого ледь не вбили минулої ночі? Скільки нас було спочатку й скільки залишилося?!

— Справи, справи у всіх, — пробурчав Анатолій.

— Справи? У Дмитрика теж справи?

— У Дмитрика інфаркт, — хмуро визнав Анатолій.

— У Дмитрика інфаркт, Сашко спився, Надія заплуталася зі своїми чоловіками, Люда не відходить від онука, бо він не потрібен нікому, крім неї! Хто наступний? Я вже боюся заглядати в поштову скриньку, бо кожен лист без адреси несе в собі звістку про чергове лихо. Я втомилася! Втомилася від повсякденних нісенітниць, від тягучих жіночих пліток, від колихання злісної заздрості до чужої радості, втомилася від звичного бруду й сірості ваших вулиць, від малолітніх повій і хворих старих, до яких нікому немає ніякого діла! Втомилася бачити дорослі очі дітей. Втомилася боятися вечірніх під’їздів і переповненого вранці автобуса! Тутешні страховиська просто ангели в порівнянні зі звичайним ситим міщанином. Я не бачу виходу з цього лабіринту й не бачу провідника! Щоразу, повертаючись звідси, я хотіла донести хоч трохи світла, але воно просочувалося між пальцями!..

— Замовкни!

Доглядач різко встав, губи його тряслися, зморшки на обличчі стали ще глибшими.

Анатолій погладив долонею ведмежу шкуру:

— Принцесо Марто, від тебе я істерики не чекав.

Бабця Марта судорожно змахнула сльози й відвернулася.

— У тебе дивовижна онучка, життя прожите не дарма, чого ще треба?

— Так, але я двоюрідна бабця, у мене ніколи не було своїх дітей!

— А я тебе шукав, принцесо Марто, — з гіркою посмішкою зізнався Михайло.

— Але не знайшов. Що пуття в листах без адреси, які приходять невідомо звідки, які надсилаєш невідомо куди?! Я боюся повертатися, бо ніколи вас більше не побачу! Що таке всі жахи цього світу порівняно з щоденністю нашого? Дитяче лепетання.

— Ти ще й боягузка, — констатував Анатолій. — Якщо боїшся повертатися, залишайся тут, виділять тобі сектор, будеш пасти драконів і перевиховувати Бороду.

Бабця Марта мимоволі оглянулася на доглядача. Старий стояв з кам’яним обличчям і не поспішаючи постукував по долоні своєю люлькою.

— Залишитися?

Доглядач нічого не відповів.