Розділ «Вдова узурпатора»

— Вибачте, ваша величносте, але вам доведеться повернутися.

Клюс не зробив жодного руху, але багнюка під ногами Афараса раптом здибилася, якось дивно буркнула, і Афарас зник. На місці, де щойно стояв янваєць, колишучись опускалася руда твань.

— Клюсе?! — я не впізнавала власного голосу.

Клюссіді сам злякався. Земля викинула Афараса з такою поспішністю, що його підкинуло вгору метри на два, звідки він і ляпнувся об землю. Це була не людина, а якась безлика глиняна статуя з безформною грудкою замість голови, неоковирними виростами на місці рук і ніг, з купою землі замість тулуба.

І я вперше в житті по-справжньому вдарила брата. Я вліпила йому хльосткого ляпаса, аж заніміла рука.

— Псих! Ти ж міг убити його!

Сльози полилися з моїх очей і з очей Клюса одночасно. Одночасно ж ми й кинулися до Афараса, почали зчищати бруд з обличчя, витрушувати його з рота й носа, робити штучне дихання, словом, усе, що може оживити поховану заживо людину. Нарешті Афарас судорожно зітхнув і захекав. Він кашляв довго й болісно, а грязюка шарами відвалювалася від його одягу. Заліплені брудом віка сіпнулися, а коли Афарас відкрив очі, Клюс заговорив квапливо й жалібно:

— Отті, я не хотів! Вибач мені, будь ласка, я ненавмисне! Есто, скажи, що я ненавмисне!

Він заревів у голос, і все смикав Афараса за руку, немов вирішив відірвати.

— Він дійсно не хотів, Отті, просто Диск десь близько й щось ще підсилює! Він не вміє регулювати силу, він же ще малий, Отті!

На покритому брудом обличчі Афараса нічого не можна було розібрати. Маска й усе.

— З вами, хлопці, не засумуєш, — сказав Плейте. Увесь цей час він мовчки палив неподалік (забагато вражень для людини, яка ніколи не стикалася з магією). — Пора б звідси забиратися! — Він відкинув сигарету в багно, пролунав неголосний плескіт, і над недопалком затанцювало блакитне полум’я.

Удвох із Клюсом ми допомогли Афарасу встати й поволокли його через пустир слідом за Плейте, валандаючись, немов п’яні. «Бакка» так і залишилася похованою в болоті перед самим Гніздом Пітьми.

Прагнучи загладити провину перед Афарасом, Клюс забув про власні негаразди. Він рішуче підставляв плече, щосили намагаючись полегшити янвайцю кроки. І все-таки ми пересувалися дуже повільно. Сонце піднялося вже високо, коли ми нарешті досягли руїн.

Мабуть, тут і справді стояло село. Ще можна було розрізнити залишки колодязного зрубу, мірошницькі жорна валялася на купі щебеню, але від усіх споруд збереглися лише чотири напівзруйновані стіни та кілька куп сміття.

Запах сірководню тут майже не відчувався. Якби мені хтось сказав раніше, що просто дихати — це насолода, я навряд би йому повірила.

Ми посадили янвайця на якийсь камінь, всунули в руки флягу з водою, а самі влаштували нараду.

— Гніздо приблизно в кілометрі звідси, — повідомив Плейте. — У яру. Але там круті схили, і я не впевнений… — він осікся й подивився на Афараса. Маска, як і раніше, залишалася нерухомою — янваєць мовчав. — Там важкий спуск.

Я важко зітхнула.

— Клюсе, залишишся з ним?