Розділ «Той, що згорів»

— Я просто подумала, що коли тобі двадцять, здається, життя тільки починається, а до тридцяти вважаєш, що все краще вже в минулому.

— Осінь, — сказала Марта. — Це все довга осінь. Скільки пам’ятаю це місто: трохи зими, трохи літа, все інше — осінь. Якби стали вибирати столиці для пір року, я б голосувала за Львів як за столицю з вересня по листопад. Напевно, так воно і є насправді — тут головна резиденція осені. Те, що треба для чорної депресії.

Якщо Марта хотіла змусити її посміхнутися, то їй це вдалося. Як майже завжди вдавалося (слава Богу, їй вистачило такту не розпочати мову про психіатра, як героїні другого плану в якій-небудь дурній мильній опері).

— Уяви собі, перша новина, яку я почула, повернувшись у це місто, була про хлопця, який перестріляв своїх колишніх однокласників на похороні у Брюховичах. А останню кулю пустив собі в рот.

— Я теж чула, — кивнула Жанна. — Здається, він убив п’ятьох чи шістьох, якщо не рахувати батьків, яких пізніше знайшли в будинку.

Марта знизала плечима.

— Не можу навіть уявити, що може штовхнути перерізати горло власній матері. Але знаєш, що найдивніше? — вона трохи ніяково глянула на Жанну. — Він приснився мені в літаку, коли ми з Робертом летіли з Брюсселя в Київ. Я маю на увазі… Адже я тоді ще нічого не знала, розумієш? У Львів ми прибули тільки через два дні, поки Роберт не владнав свої справи в Києві, та й у мене не було часу дивитися телевізор. У тому сні я побачила, як цей хлопець стріляв, і вони падали, один за одним… А до того, як пустити кулю в себе, він став над виритою могилою, куди ледь устигли опустити труну, і почав кричати: «Ми виграли? Ми виграли?» — немов звертався до когось. Це було так моторошно. А потім вистрілив востаннє. Багато чого з того, що я чула пізніше, збіглося. Віриш?

— Ну що ти вигадуєш, — ухильно сказала Жанна.

Може, тому, що з нею самою колись трапилося таке, про що вона не зважилася б розповісти навіть Марті. Вона ніколи не сумнівалася, що дійсно бачила щось чи когось, що виглядало, як її покійний батько і говорило з нею так, немов його рот був набитий морською капустою. Воно висіло над соковитою травою, коли поруч у машині живцем згорав Анджей.

Жанна переборола несподівано сильну спокусу розповісти про все Марті й натомість запитала:

— То що за жінка, про яку ти говорила?

— Ну, бачиш, я сама в такі речі не надто вірю, — Марта зробила хвилеподібний жест рукою і надпила з келиха. — Але, може, вона зуміє чимось допомогти тобі. Пам’ятаєш, я якось довго шукала сережки, які мені подарував Роберт до нашого весілля, просто божеволіла. І одна знайома порадила мені звернутися до цієї от… ну, ворожки чи щось таке. А чортові сережки, виявляється, увесь цей час лежали на видному місці, як лист із оповідання Едгара По. Коротше, я впоралася сама. Але її адреса в мене залишилася в записній книжці.

— Добре, я візьму, — погодилася Жанна, хоча зовсім не збиралась скористатися дурною пропозицією Марти, просто не хотіла ненавмисно образити її своєю відмовою.

Пізніше, згадуючи цю розмову про жінку, яка «вміла знімати вроки і вказувала місцезнаходження загублених речей», Жанна намагалася зрозуміти, чи не виникло в неї ще тоді якихось поганих передчуттів.

Але ні, схоже, їх таки не було.

А ось чого їй не забути, то це усвідомлення своєї цілковитої самотності, що нахлинула після слів Марти «Невже такі кепські справи?». Вона, правду кажучи, сподівалася, що їхня розмова буде зовсім інакшою, і це трохи послабило радість зустрічі. Напевно, вона хотіла забагато — у якийсь момент Жанні здалося, що вона верзе повну маячню, сплетену зі спогадів про трагічну смерть Анджея і нічних жахіть, які навідуються з регулярністю вампіра… І їй раптом стало соромно. Вона намагалася сказати те, що лягає тягарем на плечі інших і ставить усіх в однаково незручне становище: бо є речі, які людина свідомо приречена вирішувати наодинці, ось і все. Коли вона заговорила про це вголос, то відразу відчула свою поразку. Такі справи, подруго.

— Ти права, все через осінь. А у Львові представлений її найгірший варіант — той, що зводить людей з розуму. Як хлопця з пістолетом, — сказала Жанна, закриваючи тему.

І сама почасти повірила, що в усьому винна мерзенна баба, яка збиває кривою ключкою листя з дерев і поливає місто дощем. Закінчиться цей проклятий довгий сезон, і сніг замете її депресію разом із брудною землею.

У глибині душі прокинулась раптова впевненість, що все саме так і буде, — відчуття нахлинуло неймовірно сильне й глибоке, як осяяння, і водночас чисте та просте, як перший сніг.

Але цьому всьому щось мало передувати — що саме, Жанна не знала.