Розділ «Той, що згорів»

— Ти хочеш поговорити про хлопця, який мав стати твоїм чоловіком, але загинув у аварії. Згорів. Ти тоді була з ним, — Емма не запитувала, вона це знала.

Спершу Жанна подумала, що до неї тут устигла побувати Марта. Але наступної миті зрозуміла, що це малоймовірно: по-перше, вона не приховувала б від неї цей візит; по-друге, у неї схожого й у планах було, тому-то Марта й віддала їй адресу. Та й до того ж, коли вона могла це зробити? Вони бачилися тільки вчора, і Жанна подалася на приміський вокзал рано-вранці.

Емма, яка виявилася зовсім не схожою на ворожку з народних казок, посадила її на м’яку софу й запитала:

— Чай чи каву?

— Мені байдуже, — Жанну не полишала думка, що їй усе це сниться.

— Тоді каву, — Емма взяла зі столика круглу тацю і пішла з нею на кухню. Жанна змогла заспокоїтися й роззирнутись.

Зовні цей будинок виглядав як звичайне сільське помешкання, він нічим не відрізнявся з-поміж інших (хіба що трохи запущеним станом). Усередині ж, як і господиня, він злегка шокував Жанну міською обстановкою. Здавалося, коли виглянеш у вікно, то побачиш не сади чи городи, а одну з центральних вулиць Львова. Мабуть, щоб створити такий вигляд, Емма витратила цілу купу грошей. Навіть віконні рами, що виглядали звичайними зовні, виявилися модними в місті пластиковими вікнами. В умеблюванні теж відчувався смак. По кутках кімнати стояли великі горщики з фікусами.

У прорізі між двома книжковими шафами увагу привернула ніша, що незвичайно виділялася серед іншого. Вона виглядала як арка, вузька та висока, але Жанна не здогадувалася про її призначення. Усередині, незважаючи на яскраве денне світло в кімнаті, було дуже темно, начебто за аркою містився глибокий грот, внутрішня поверхня якого була оббита чорним оксамитом.

Уважніше споглядання арки викликало легке поколювання по всьому тілу, і це підсилило погане передчуття. Не треба було сюди приходити, сказала собі Жанна. Але залишилася на місці. Куди їй було тепер подітися?

Аж раптом щось сіре мигнуло в неї під ногами, пронеслося через кімнату і сховалося за горщиком з пишним фікусом. Жанна встигла помітити, що це миша. Миттєво підтягла ноги під себе і ледь не заверещала. Смішно, звичайно, вона ж зовсім не боягузка, але мишей не терпить.

Вона просиділа так хвилини три-чотири, напружено вслухаючись, чи не зашкребе миша де-небудь під софою чи за найближчим горщиком, щоб вискочити знову і… вилізти просто на неї по товстих стоденівських колготах…

Інцидент із мишею змусив серце Жанни запрацювати вдвічі швидше, зате відчуття, що, коли вона переступила поріг цього будинку, то наче ввійшла в сон наяву, зникло.

Тієї миті, коли Жанна зважилася знову опустити ноги на підлогу, у кімнату зайшла Емма з тацею і чашками, поширюючи божественний аромат кави. Жанна зауважила, що господиня встигла перевдягтися в темно-бузковий байковий халат, і тепер остаточно переконалася, що бачить таки міщанку, яку занесло в цю глухомань невідомо яким вітром.

Емма підкотила маленький столик на коліщатах ближче до софи й поставила на нього тацю.

— Якщо не заперечуєш, — і сіла поруч із Жанною.

Запах кави здавався їй просто чарівним. Ще б пак — після тієї дороги, що вона пройшла.

— Я рада, що твоя подруга зуміла справитися без моєї допомоги. Сподіваюся, ці сережки їй дуже личать, — сказала Емма.

Жанні треба було напружитися, щоб зрозуміти, що саме та має на увазі. По спині та потилиці пробігли мурашки.

— Так, вони їй дуже дорогі. Адже це подарунок її нареченого. Тоді ще нареченого.

— Ну так, звичайно, — закивала Емма, взяла чашку і одразу поставила назад, коли переконалася, що кава ще занадто гаряча.