Розділ «Той, що згорів»

— Напевно, тобі зараз потрібні гроші, — спохватилася Марта, коли вони вийшли до коридору. — Я б могла позичити до кращих часів.

— Ні, все гаразд, — сказала Жанна, налягаючи плащ, щоб провести її до зупинки автобуса. — Перед тим, як мене позбутися, керівництво раптом розщедрилося, і мені виплатили тримісячну вихідну допомогу. Але все одно дякую.

— Ой! — Марта ляснула себе по чолі. — Ледь не забула.

Вона витягла із сумочки записну книжку, погортала, вирвала один аркуш і простягнула Жанні:

— Думаю, мені вона вже не знадобиться.

— Що це?

— Адреса тієї жінки. Живе вона, щоправда, далеченько — кілька годин від міста електричкою, у Судовій Вишні. Ну, загалом, якщо надумаєш побачитися з нею, знайдеш.

— Угу, — Жанна машинально засунула аркуш у кишеню плаща.

Подруги взяли парасолі і вийшли на вулицю. Дощ припинився, але повітря помітно похолоднішало, нагадуючи про зиму, що підкрадалася до міста.

— Приїжджай до нас, як тільки зможеш, — сказала Марта перед тим, як сісти в автобус. — Роберт буде радий тебе бачити. До речі, він передавав тобі привіт.

— Спасибі, передай і йому від мене.

І вони розійшлися.

Прямуючи назад додому, Жанна побачила на скляній стінці зупинки великий релігійний плакат, у верхній частині якого був напис великими буквами:

а в нижній, під зображенням розп’яття з агонізуючим тілом, запитання:

Удома Жанна випила чашку чаю і раніше пішла спати. Уперше за багато ночей їй приснився не Анджей, а велелюбний Христос, обгорілий, як головешка; він шкрібся в двері її квартири і благав йому відчинити.

Емма Гітельсон поховала чоловіка в день свого сорокаліття. Наступні вісім років вона вивчала рекламні ролики по ТБ і складала біографії героїв мильних опер. Жити було з чого, бо Емма одержувала пенсію по інвалідності і писала курсові для студентів. Поки наприкінці 98-го не померла її тітка, остання з живих родичів, залишивши їй будинок і невелике господарство в містечку за півтори години їзди електричкою від Львова.

Емма продала свою квартиру в місті і змінила обстановку — тітка за життя ніколи її не любила, зневажаючи єврейську частину крові, що дісталася племінниці від батька. Але Емма зраділа спадщині.

Останньої ночі на львівській квартирі Емма розплющила очі і зрозуміла, що вона не сама. Хтось дивився на неї. Вона не бачила, хто, і ця присутність нічим не видавалась. Емма просто знала: він там, у темряві. Чекає й дивиться на неї.

«Ти тепер завжди будеш із мною?» — прошепотіла вона.

Той, Що В Мороці Жде, нічого не відповів. Але Емма все одно знала, що він сказав «так».