Розділ «Той, що згорів»

— Тижні на два, може, на три. Поки Роберта знову кудись не направлять. Словом, увесь цей час я планую бути у Львові, отже часу в нас буде навалом… Господи, ти навіть не уявляєш, яка я рада тебе знову почути так близько.

— Тоді приїжджай швиденько.

Марта довго мовчала, наче зважувала їхню коротку розмову і прокручувала в голові фразу за фразою. Потім сказала:

— Викладай, що трапилось?

Що вона могла відповісти?

Жахіття повернулося в її життя після трьох років сподівань, що все давно надійно замкнено в минулому, де воно вже розклалося на безпечні клапті пам’яті, як і годиться похованому мерцеві. Повернулося цілком і повністю, начебто нікуди не зникало, а роки відносного спокою були лише оманливим сном.

Вона точно пам’ятала мить, коли цей похований труп знову отримав плоть. 11 вересня — день, коли в Нью-Йорку падали хмарочоси Всесвітнього торгового центру, а Усама Бен Ладен, посміхаючись у бороду, оголосив усьому світові війну. Вона прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила, як у набитий людьми величезний будинок урізається пасажирський авіалайнер…

Кілька хвилин Жанна вражено спостерігала за тим, що відбувається на екрані (тим часом другий літак протаранив ще один будинок), не розуміючи, чи це якийсь моторошний розіграш, чи правда, яку розум відмовлявся приймати. Аж раптом голос диктора віддалився кудись на задній план, і замість величезних клубів чорного диму над Манхеттеном, немов із фільму про вторгнення інопланетян, і людей, які метушилися в паніці, вона побачила обличчя Анджея. Він кричав їй щось із палаючої машини.

Із тієї ночі воно знову стало переслідувати її в нічних страхіттях, яких, як їй донедавна здавалося, вона позбулася назавжди, — щоночі протягом останніх восьми тижнів. Удень воно вичікувало в темній глибині, щоб одразу проявитися, як фотознімок на папері, коли вона лише заплющить очі чи опиниться в погано освітленому приміщенні. Воно переслідувало її всюди.

Але Жанна не могла і не хотіла говорити про це, тим більше по телефону, бо напевно розревілася б, навіть не почавши, а якби і змогла… Слова, перенесені проводами, звучать так натягнуто і нерозумно — неможливо донести до когось те, що коїться у тебе всередині, цього не може побачити сторонній, навіть якщо це твоя найкраща подруга.

— Приїжджай.

Після розмови з Мартою тиск невидимих лещат трохи послабився, але з гіркого досвіду Жанна знала, що це ненадовго, — до ночі вони знову здавлять її грузлими обіймами, тільки значно сильніше, ніж удень.

Вона прийняла відразу три дози снодійного, щоб позбутися сновидінь хоча б на кілька годин, і відігнала думку, що вже наступного разу цієї кількості ліків для її організму, який швидко звикає до маленьких добрих пігулок, може бути мало.

…їхня машина мчала по польовій дорозі, підскакувала на виямках і ревіла мотором — глушник відвалився і лежав десь поперек колії. Але Анджея це тільки завело. Він по-ідіотськи хихикав, удавлюючи акселератор до межі й оглядаючись на неї з п’яною зловтіхою. Жанна проклинала себе за те, що дозволила йому знову прикластися до пляшки перед поверненням до міста.

Нічого особливого не сталося — звичайна дрібна сварка. Але підмога у вигляді додаткових градусів у мозку Анджея швидко взяла перевагу над здоровим глуздом, і його понесло. Тепер він хотів єдиного: налякати її до смерті.

І, слід сказати, йому це вдалося.

Вони якимось дивом уникнули зіткнення із зустрічною машиною, що ледь устигла ухилитися з їхнього шляху, і Жанна закричала, щоб він негайно зупинився. Він не зреагував. Тоді вона зарепетувала що було сил, майже перекрикуючи оглушливе ревіння двигуна і зриваючи голос. Анджей, продовжуючи хихикати, як ярмарковий ідіот, навідліг ударив її по обличчю і наказав заткнутися.

Жанна тицьнулася потилицею в підголівник сидіння і раптом із якимось внутрішнім спустошенням зрозуміла, що лиха не минути. Це був перший і єдиний раз, коли він її ударив.

Відчуття образи і смак крові на язику стало останнім, що вона запам’ятала до того, як на одному з віражів машину викинуло з дороги, і праве переднє крило зачепило стовбур товстого дерева. Потім усе злилося перед очима в розмазаний строкатий хаос…

Вони лежали в яру, порослому високою травою і чагарником, скорчившись у салоні машини в неприродних позах. Зовні чувся шелест коліс, що оберталися за інерцією, спрямовані у небо з застиглими, як на малюнку, хмарами.