Розділ «Бабай»

Розплющивши очі, хлопчик зрозумів, що почувається краще, принаймні, вже не так паскудно, як учора ввечері. Крім того, Назар згадав, що 24 серпня — святковий день. А отже, батьки сьогодні залишалися вдома разом із ним.

Утім, Валерія сказала, що температура в нього, швидше за все, після обіду підскочить знову, тому що «ягідки ще попереду». Вона приготувала легкий сніданок — манну кашу на молоці і апельсин. А «на десерт» примусила з’їсти цілу жменю ліків, що були настільки ж огидні на смак, як і звучання їхніх назв. На довершення ранкового «моціону» Валерія змастила губи Назару вазеліном із маленького зеленого слоїчка, схожого за формою на мініатюрну хокейну шайбу.

Потім його піднесений настрій став поступово вивітрюватися, як смак м’ятної цукерки, що розтанула в роті. Адже ранок перейшов у сонячний яскравий день, він зазвучав голосами дітей, які гралися у дворі, прямували гуляти до парку, йшли на денний сеанс у кіно, а перед цим до кав’ярні їсти м’яке ванільне морозиво і потягувати із високих склянок крізь трубочки полуничний шейк. Дітей, які йшли із батьками чи в компанії старших хлопчаків на концерт до Дня Незалежності на головному майдані країни…

Останні дні його найперших найдовших у році канікул.

Назара не хвилювали голоси місцевих «мажорів», котрі розташувалися десь унизу на лавці; хтось із них уже цілу годину без утоми розповідав не дуже пристойні анекдоти (напевно, з пляшкою пива в одній руці і запаленою цигаркою в кутику рота — так ця картина уявлялася Назарові). Йому не було діла до дорослих хлопців. Але от опинитися серед тих, хто прямував на концерт чи хоча би просто вийти на вулицю, у двір…

Він міг лише слухати, слухати… Лежати під ковдрою, натягнутою до самого підборіддя, кашляючи, шморгаючи носом (таке враження, що організм мобілізував усі сили, аби виробити якнайбільше шмарків) і мружити очі на яскравий прямокутник вікна. І знову слухати, і все сумнішати та сумнішати — настільки, що вже до полудня хлопчик перетворився на саму зневіру.

Коли задзвонив телефон, Назар навіть не звернув на це уваги. Але Валерія принесла до кімнати радіослухавку, і він спочатку здивувався, а потім зрадів — хтось згадав цього веселого дня і про нього, старого хворого невдаху.

— Угадай, хто? — Валерія простягнула йому слухавку. — Тільки не дуже напружуй горло і не вилазь із-під ковдри, — вона вийшла з дитячої, тактовно, а може, просто механічно причинивши за собою двері.

— Так? — Назар притулив слухавку до вуха, намагаючись здогадатися, чий голос почує.

— Ворожа стріла зачепила горло, Соколине Око… Я вже знаю, твоя мама сказала, але я все одно радий, що застав тебе живим, — дуже серйозно віщала слухавка хлоп’ячим голосом.

Назар повеселів і засміявся. Мишко — його найкращий друг.

— Привіт!

— І я вітаю тебе… засранцю, — колишнім тоном відгукнулася трубка. — Вістря стріли ще стирчить у тебе із шиї?

— Ні, зосталася тільки велика подряпина. Але шрами прикрашають великих воїнів, Могутній Члене.

— Тоді я сподіваюся, вона була в отруті кураре.

— Вимащена лайном твоєї бабусі, Бичачі Яйця.

Вони обоє розреготалися. Якби Валерія випадково почула цей вступний діалог, то двом великим воїнам не уникнути б прочухана. Особливо «пораненому».

— А я ж думав, що ми сьогодні зустрінемося, — сказав Мишко своїм нормальним голосом. — Чорт! Пощастило оце тобі… Спочатку переїзд, тепер ось клятий кір. Пам’ятаєш, я теж хворів торік. А чого ви раптом переїхали? — Назар уловив у його інтонації жаль. Приємно, чесно кажучи.

— Та хрін його знає, батьки сказали, що класний варіант. Я й сам не чекав… Ти давно повернувся з табору?

— Уранці, оце щойно. А мама сказала, що ти дзвонив кілька днів тому і залишив новий телефон.