Розділ «Бабай»

Ще вдень він вирішив поскаржитися на медсестру, яка приносила термометр, але та більше жодного разу не з’являлася (можливо, передала комусь зміну). І до вечора багато чого вже здавалося зовсім іншим — про білобрису медсестру він і думати забув.

— Ну, так… — сказав він невиразно. Лікарка кивнула із розумінням, мовляв, я й сама знаю, що тут не Діснейленд, але нам усім доводиться миритися з такими умовами, адже так?

Валерія поставила на тумбочку невеликий пакет із продуктами, котрі дозволили передати, запитально поглянула на Левшиця, який із сардонічною міною вивчав ґрати на вікні, і обійняла Назара.

— Ну, все… Побачимося завтра.

Узятися за дослідження решти семи приліжкових тумбочок в ізоляторі Назара спонукало те, що, перекладаючи свої речі у шухляду тумбочки біля свого ліжка, він знайшов на ній послання.

Точніше, цілу купу послань, залишених прямо на фанерному днищі.

Більшість були зовсім короткими і, швидше, нагадували звичайні «автографи», які часто зустрічаєш на спинці сидіння в автобусі, у кінотеатрі чи на парковій лавці, наприклад: «Тут була А. С.», «Л. 0. — коза зачухана!» і далі в такому ж дусі.

Але траплялися і зовсім інші — це були Справжні Послання.

Незабаром Назар з’ясував, що помилився — саме вони займали левову частку поверхні, все днище шухляди було майже повністю списане ними. Щоб прочитати все, Назарові довелося витягнути шухляду цілком.

«Мене звати Рита, — було виведено дитячим почерком майже по центру фанерного дна, — я тут уже третій день. Мені дуже страшно. Я сама».

Одразу під цими словами був намальований маленький чоловічок із квіткою в непропорційно довгій руці, витягнутій убік, немов він хотів комусь її подарувати. Малюнок і слова, як зауважив Назар, явно належали одній руці і були накреслені темно-синім олівцем.

Нижче він прочитав інше послання:

«Я в цій в’язниці сиджу тиждень. Спочатку зі мною був ще один хлопчик, але вчора його кудись перевели. А потім я побачив його на великій веранді на тому боці. Або це був не він. Тут погано. Я хочу додому. Т., 8 вересня 1989 р.»

Ще нижче:

«Я Вадим, 10 років. Кажеця тут п’ять чи шість днів. Щоранку мені говорить лікар що мине випишуть завтра. Мені надоїло чикати. У ночі тута…»

— далі слова були ретельно закреслені довгою густою лінією чорнила, тому Назар зміг розібрати лише дату наприкінці: «1991 рік».

Схожих послань у шухляді його тумбочки виявилося двадцять три (Назар спеціально перерахував, хоча це й не мало жодного значення). Деякі було важко розібрати, бо вони надто близько тулилися одне до одного, налазили краями; подекуди просто витерлися.

Двадцять четверте він знайшов на внутрішній стороні дверцят:

«Мамо, забери мене звідси!!!»

— волав чийсь червоний фломастер.