Розділ «Бабай»

— Усе, прийшли, — сказала лікарка, відкриваючи великим ключем важкі тьмяні двері ізолятора.

Перше, що вразило Назара, це стеля — вона була надзвичайно високою. Майже вдвічі вищою, ніж у них удома. Тому і так доволі велике приміщення ізолятора виглядало просто величезним. І порожнім — бо в ньому нікого не було.

У палаті, якою, власне, і був ізолятор, стояло вісім ліжок — по чотири з кожного боку, — утворюючи широкий прохід до дуже великого вікна (тут Назарові все здавалося незвично великим). Кожне ліжко від сусіднього відділяла перегородка приблизно два метри заввишки; нижня половина перегородок була із блідо-голубого пластику, верхня — з товстого скла. Уздовж проходу з височенної стелі звисали чотири простих круглих плафони. В кутку, навпроти вхідних дверей, розташовувався туалет, звідти доносився дзюркіт води в унітазі. Пахнуло вогкістю, хлоркою і нежилим приміщенням.

Ізолятор справив на Назара гнітюче враження.

— Ну, — сказала йому лікарка, — вибирай місце, котре тобі найбільше подобається. Тут усе у твоєму повному розпорядженні.

Назар повільно пройшов до вікна і вибрав ліжко, що було найближче в протилежному від входу ряду. Це місце здавалося якимось веселішим, точніше, менш похмурим. І не тільки тому, що вікно близько, — перегородка між ліжками була тільки з одного боку і не так сильно тиснула. Поруч із ліжком стояла невеличка тумбочка, над узголів’ям — світильник для читання.

Назар сів на ліжко і трошки погойдався: воно незвично пружинило, глибоко прогинаючись. Хлопчикові ще ніколи не доводилося спати на ліжку з металевою сіткою.

Підійшли лікарка і Валерія.

— Розташовуйтесь, я незабаром повернуся, — сказала лікарка і залишила їх наодинці.

— Мені тут не подобається, — похмуро кинув Назар.

— Мені теж, — зізналася Валерія, озираючись. Вона розстелила йому постіль, переклала в тумбочку продукти, взяті з дому, і переодягнула Назара в легкий спортивний костюм.

— А якщо аналізи будуть поганими, я… тоді залишуся тут, так? — запитав він, розхвилювавшись від цієї думки.

«Ну звісно! І ми нарешті позбудемося тебе! — пролунав у його голові зловтішний регіт. — Запхнути тебе сюди — просто чудова ідея!»

— Постарайся, щоб вони виявилися гарними, добре? — смутно всміхнулася йому Валерія, не відповівши прямо на запитання.

Назар знизав плечима і відвернувся до вікна, відчуваючи хвилю пекучої образи на матір.

Якщо не брати до уваги те, що він залишився тут зовсім самотнім, Назара особливо гнітили дві обставини: ґрати на вікні і двері ізолятора — вони зачинялися на ключ іззовні. Тому все це дуже нагадувало в’язницю.

Чи місце для покарання поганих дітей.

Коли Валерія пішла, Назар спершу дивився у вікно, що виходило на простору засклену веранду, яка належала дитячому відділенню. До неї було метрів зо двадцять п’ять. Назар вирішив, що, очевидно, це спеціальна палата для ігор, тому що помітив метушню кількох дітей, які ганялися один за одним, як дикуни. Потім він розрізнив двох, котрі, здавалося, намагалися грати в бадмінтон; ще двоє чи троє займалися чимось перед широким столом — роздивитися до пуття не дозволяло скло, на якому денне світло лягало яскравими відблисками.

Нудотний настрій посилився. Назар кинув останній погляд на веранду, де безтурботно розважався гурт таких самих дітей, як він, і відійшов від вікна. Потім знайшов серед своїх речей електронну гру «тетрис» і, намагаючись більше ні про що не думати, ганяв темно-сірі квадратики по екрану, поки у дверях ізолятора двічі не повернувся ключ.

Увійшла медсестра.