Розділ «Бабай»

— Так заведено, — відгукнулася та цілком доброзичливо. Назар навіть кинув на неї здивований погляд, немов очікував побачити на місці білобрисої когось іншого. — Ізолятор хоча й належить до нашого відділення, але знаходиться, як бачиш, за його межами. І його потрібно зачиняти для того… — на усміхненому миловидному обличчі медсестри знову з’явилася вже знайома Назарові бридлива гримаска, — щоб заразні діти ніде не розгулювали без дозволу. Заразні — ти мене розумієш?

Кілька секунд вона пильно дивилася на нього посміхаючись. Вираз її обличчя говорив: «Ти мене розумієш, маленький виродку, заразні! Як ТИ!»

Вісім років — усе ще вік відкриттів: Назар зробив чергове (вже далеко не перше за останні дні) важливе відкриття: деякі дорослі, залишаючись наодинці з дітьми, знімають маски і перетворюються на монстрів із холодними очима. Головне, щоб тієї миті їх ніхто не бачив — крім дитини, перед якою вони знімають маску. Якби в ізоляторі перебував хтось третій, білобриса виміряла б йому температуру і пішла, нічого більше. Якби був третій.

Ці Жартівливі Перевертні починають здалеку: щось говорять, роблять, задають різні невинні запитання — й уважно спостерігають за реакцією. Вони використовують усе це, як самураї невидимих розвідників-ніндзя, щоб підібратися ближче і відшукати слабке місце у захисті противника. А потім переходять в атаку. Бо отримують утіху, завдаючи болю і спостерігаючи нишком, що з цього вийде. Їм подобається, приміром, показати за вікном веранду з малюками, які бавляться, і слідом за цим наочно пояснити своїй дитині, що таке заразні діти. А потім знову посміхнутися, наче це — просто невинний жарт.

Новим відкриттям хлопчик завдячував швидше відчуттям, ніж розуму. Воно зафіксувалося в душі Назара за незначну долю секунди, ніяк не відобразившись на його обличчі.

— А ще, — продовжила білобриса, — щоб до ізолятора не потрапив хтось чужий. Наприклад… Знаєш, про кого я говорю? Про Фредді Крюгера. Чув про Фред-ді-і?

Назар дивився кілька фільмів, але вирішив не відповідати… Проте раптово зловив себе на тому, що повільно киває головою, начебто хтось смикає її донизу за невидиму нитку.

— Ну, це, звісно, жарт, — медсестра коротко реготнула, не зводячи з нього уважних льодяних очей. — Але от що насправді погано… — вона присіла до Назара на ліжко і заговорила довірливим напівшепотом: — На сусідньому поверсі — так, точнісінько на поверх нижче — знаходиться лікарняний морг. Знаєш, це таке місце, куди відносять померлих людей, а потім розрізають ось так… — вона провела собі ребром долоні уздовж тулуба від горла до живота. — Це називається розтин.

Із коридору донісся знайомий Назарові скрип ліфта, що піднімався, потім хтось вийшов на їхньому поверсі. Ліфт рушив і кроки стихли, віддаляючись.

Білобриса косо глянула на двері ізолятора, немовби побоюючись, що зараз може увійти якась потвора, котру вона ще не встигла описати, і нахилилася до Назара зовсім близько, майже торкаючись своїм волоссям до його голови.

— Дуже погано, що тобі доведеться зостатися тут на ніч самому. Я випадково чула від тих, хто працює в лікарні давно… Розумієш, цей ізолятор знаходиться на нічийній території, сюди вхід зі сходів, ти сам бачив. А морг розташований на один поверх нижче. Так ось, іноді тут трапляються жахливі речі.

Вона присунулася до нього впритул. Дотик її ноги викликав у Назара відразу.

— Одного разу всі мерці вибралися з моргу і почали підніматися по сходах сюди, тому що тут нічийна територія. Їхні кишки вивалилися із розрізаних животів, розмоталися і тягнулися за кожним на п’ять метрів. Усі сходи покрилися зеленим смердючим слизом. А потім мерці почали ломитися до оцих дверей, щоб добратися до одного хлопчика, який…

— У вас неприємно пахне з рота! — вигукнув Назар, відсахнувшись від білобрисої. — Мені гидко!

— Що ти с… — підскочила медсестра, змінюючись на обличчі.

— І ще… Я все розкажу лікареві! — додав Назар, і в нього перехопило подих. Здавалося, серце от-от вискочить і застрягне у самісінькому горлі.

Медсестра здивовано звела брови і раптом розсміялася, із докором похитуючи головою:

— Господи, я ж просто жартую! Хіба не ясно?

Якби це трапилося п’ять хвилин тому, Назарові навіть на гадку не спало б, що зараз вона може сміятися нещиро.

— Такий великий, невже повірив? Тобі не соромно?