Розділ «Бабай»

Над посланням хтось приліпив закам’янілу жуйку. Назар обережно торкнув її пучкою вказівного пальця, немов побоювався, що вона може раптом заворушитися. І зрозумів тільки зараз, наскільки в палаті встигло стемніти.

Спочатку він збирався ввімкнути загальне світло, але з’ясувалося, що вимикач розташований занадто високо для його зросту.

Чогось схожого на стілець чи інший предмет, здатний виправити цей тимчасовий недолік, в ізоляторі не було.

Розділ 5

Атака жартівливих перевертнів

…Було занадто пізно, щоб сподіватися на чийсь раптовий візит (наприклад, лікарки), кого він міг би попросити залишити світло увімкненим на ніч. Назар зі зростаючим хвилюванням обмірковував, яким чином виправити ситуацію, щоб не залишитися одному в темряві.

Ізолятор з першого погляду справив на нього похмуре враження, однак тепер, коли він знайшов ці послання, атмосфера навіювала ще лиховісніші відчуття. До того ж, варто додати, Назар ні на мить не забував про минулу ніч удома і тому прекрасно усвідомлював, що в такому моторошному місці може трапитися все, що завгодно.

Історії білобрисої медсестри про мерців, які волочать по сходах за собою випущені кишки, були тут ні до чого. Просто він, як і всі діти, небезпідставно думав, що темрява робить його більш уразливим. Це було те вроджене чуття, що зберігається до глибокої старості тільки завдяки урокам, засвоєним у дитинстві.

Якийсь час він безсило спостерігав, як ізолятор поступово занурюється в морок, огортається густою павутиною тіней, немов її плели сотні загадкових невидимих створінь. І раптом із невимовним полегшенням згадав про світильники для читання, що висіли над кожним ліжком. Не стримавши захвату, Назар навіть дозволив собі голосно ляснути в долоні. Ляскіт луною відбився від стелі і залишив неприємний дзвін у вухах.

Коли Назар узявся за вимикач світильника над своїм ліжком, йому раптово спало на думку, що лампочка могла давно перегоріти, так само, як і в решті світильників, — не надто схоже, щоб тут це когось особливо хвилювало.

Але, на щастя, все було гаразд — його «кабінку» і частину ізолятора, поруч із вікном, залило цілком задовільне світло.

Потім Назар поставив на місце шухляду і повернувся до перерваного заняття. Проблему з темрявою він вирішив, а отже, вона перестала заслуговувати на подальшу увагу. Назар перейшов до сусідньої «кабінки», де, увімкнувши ще один світильник, витяг наступну шухляду.

Як хлопчик і думав, вона була поцяткована посланнями не менше, ніж попередня. Різниця полягала лише в яблучному недогризку, який присох до задньої стінки і захрумтів, як крекер, коли Назар його віддер, щоб той не заважав читати.

Перше, що він тут прочитав, було:

«Я Антон мені 11 років. Коли мене привезли сюди мені тут теж не сподобалося. Тут на вікні ґрати і двері зачиняються на замок як у в’язниці. І ще я боюся засинати тому що завжди сняться погані сни. Хочу додому до Лилі і Кипариса. 14 жовтня 1982 року».

Назар переглянув ще кілька подібних послань.

А потім побачив одне, котре його навіть розвеселило:

«Усі ви боягузи і сикуни! Мені тут зовсім не страшно! Я не боюся, не боюся не боюся!»

Прочитавши всі послання, Назар знайшов зізнання в коханні безіменної дівчинки якомусь Дмитрикові, що знаходилося на задній зовнішній стінці шухляди, і його можна було побачити тільки одним чином — витягти шухляду цілком. Однак одразу з’ясувалося, що Назар був далеко не першим, хто його знайшов. Поруч зі зворушливим зізнанням іншою рукою і, мабуть, набагато пізніше, було дописано: «Потрахай мене». А трохи збоку знаходилася ще одна приписка: «ДМИТРИК — ЦЕ Я».

Назар засміявся, але відразу замовк. А потім цілу хвилину із шаленим калатанням серця сидів на ліжку, тримаючи шухляду на колінах. Усі голосні звуки ізолятор розламував так, що в Назара склалося враження, ніби одночасно із ним засміявся хтось іще.