Розділ «Бабай»

— Я вас слухаю?

Левшиць повернувся до віконця.

— Дві пачки «діролу».

По обіді до Назара довелося викликати швидку. Спершу температуру вдалося збити аспірином, але незабаром вона підскочила до тридцяти дев’яти.

— Вони скоро приїдуть, — повідомив Левшиць, повернувшись до кімнати.

— Сподіваюся, це не дифтерія, — Валерія ні на крок не відходила від сина, раз у раз змінюючи йому змочені в оцтовому розчині марлеві примочки на лобі.

— Сумніваюся, — спробував заспокоїти її Левшиць. — Йому зробили всі необхідні щеплення. Пам’ятаєш?

— Я чула, деякі діти все одно хворіють, — заперечила Валерія, — у відносно легкій формі, але…

— Може, варто подзвонити батькам?

— О!.. Тільки цього мені зараз не вистачає, — закочуючи очі під лоба, саркастично засміялася Валерія. — Найменше мені потрібно, щоб хтось почав крутитися під ногами, голосити і нав’язувати мудрі поради.

Назар спостерігав за їхньою розмовою, як крізь гаряче марево. Воно обволікало пружним коконом і приглушувало звуки — точніше, робило їх якимись тьмяно-дзвінкими, як у маленькому приміщенні з голими стінами, — і посилювало звичайне світло до болю в очах. Дотик холодної марлі відзивався у всьому тілі приємною легкою остудою, яка повільно розтікалася від чола до ніг.

За десять хвилин у двері подзвонили.

— Буде краще, якщо ми його заберемо, — сказав лікар після огляду.

Назарові знову виміряли температуру, медсестра зробила ін’єкцію, щоб збити жар.

— Ви думаєте, щось серйозне? — стрепенулася Валерія… — Дифтерія чи…

— Не будемо лізти поперед батька в пекло, — відповів лікар. — Навряд чи. Швидше за все, у хлопчика фолікулярна чи лакунарна ангіна — завтра з’ясується точно. А це так, про всяк випадок — у лікарні йому зроблять аналізи, кілька днів поспостерігають… Навіщо ризикувати?

Валерія, розхвилювавшись ще дужче, закивала і подивилася на чоловіка. Левшиць знизав плечима.

— Ну, якщо це справді необхідно…

— Мамо, я не хочу! — вирішив нагадати про себе Назар. Йому ще ніколи не доводилося потрапляти до лікарні, але від цієї можливості він свідомо нічого приємного не очікував. Тим більше, що все склалося так зненацька — нічний візит монстра, раптова хвороба… І тепер, коли він більше за все потребував присутності найрідніших людей, його хочуть забрати незнайомці в накрохмалених білих халатах, відвезти до якогось незнайомого місця, де він ніколи не був і нікого не знає.

— Нічого-нічого, — Валерія нагнулася до нього і заспокійливо поцілувала в гаряче чоло. — Це лише на день-два. Ми з татом часто тебе відвідуватимемо, і дуже скоро ти знову будеш удома.