Розділ «Бабай»

— Схоже, починаєш утрачати кваліфікацію. Промахнутись на півтора тижня — це аматорство, — Левшиць із докором поглянув на сина. — А ми з мамою так тобою пишалися!

Назар засміявся.

Валерія, ніяк не відреагувавши на веселість чоловіка, знову похмуро зітхнула:

— Ну, що ж… Доведеться брати лікарняний. Мені, звичайно.

— Логічно, — погодився Левшиць. — А скільки набігло? — це вже Назарові.

— Тридцять вісім і дев’ять! — з гордістю повідомив той. Незважаючи на минулу ніч і хворобу, настрій у нього був напрочуд гарним. У будь-якому разі, зранку.

— О-го! — здивувався Михайло. — Не мо…

— Тридцять вісім і два, — сказала правду Валерія, підводячись із Назарового ліжка. — Треба викликати лікаря, але ж сьогодні неділя. Ох, як усе це невчасно…

— А коли це буває вчасно? — посерйознішавши, резонно зауважив Левшиць. — Тим більше, літня застуда.

— Боюся, у нього ангіна… У нас закінчилися ліки, сходиш в аптеку?

— Це ж треба! Продаю пігулки ледве не вагонами, а у власному домі немає навіть аспірину, — похитав головою Левшиць. — Сходжу, звичайно. Тільки за таблетками, чи ще щось?

— Ясна річ, — Валерія вперше за ранок посміхнулася. — У нас закінчився цукор, вермішель, молоко…

— Добре, я зрозумів, — поспіхом закивав Михайло, поки список Валерії не сягнув немислимих розмірів.

— … і сосиски.

— І морозиво! — ляпнув Назар.

— І ременя, — сказала Валерія. — Шнель! — вона виштовхала з кімнати Левшиця-старшого. — Я хочу, щоб він швидше прийняв аспірин. А сама піду на кухню готувати сніданок і чай з малиною для Назара.

Повертаючись додому з пакетом із продуктами в руці і двома коробками шипучого аспірину в кишені, Михайло Левшиць міркував над нічним страхіттям сина.

Адже був ще його вчорашній візит до дитячої за стільцем, коли йому здалося… У кімнаті Назара в нього виникло те моторошне відчуття, яке він списав на зміну обстановки, послявідпускний синдром та інші причини. А ще той дивний випадок шість днів тому, одразу після переїзду, коли хлопець буквально кулею вилетів у коридор, страшенно чимось наляканий.

Зараз ці спогади породили в ньому навіть не тривогу, а якесь до безглуздості глибинне тремтіння. Начебто… Щось подібне відчуває людина, яка вперше йде погадати на своє майбутнє до ворожки, але не вірить у всі ці вигадки. Саме це найдивніше й бентежило.

Але кімната Назара справді раптом перестала йому подобатися.