Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

Усе це він сказав так, немов звик бути серед них лідером. Хлопцям іще ніколи не доводилося чути від нього чого-небудь таким тоном.

Але вони підкорились без заперечень і протестів.

За хвилину на задньому дворі школи залишилися тільки троє: Фелікс, Гарик і нещасний Арнольд.

— Слухай, — спокійно (принаймні намагаючись виглядати спокійним) сказав Фелікс, дивлячись у збуджені кролячі очі Арнольда. — Зараз я дещо зроблю. Можливо, тобі буде трохи боляче, але я думаю… якщо ти не станеш мені заважати… тільки одну секунду… чи дві. Зрозумів?

Фелікс боявся, щоб Гарик не почав ставити йому які-небудь дурні запитання. Але той мовчав.

Поки все йшло добре.

Однак головне було ще попереду…

— Зрозумів?

Арнольд ледь кивнув головою. На чолі в нього виступили великі краплі — чи то від болю, чи то від переживання, а швидше від усього разом. Хлопець, зрозуміло, страшенно боявся.

— Добре? — потім Фелікс глянув на Гарика. — Притримай йому голову. Тільки міцно.

Коли Гарик обхопив руками і підняв голову Арнольда, підставивши під неї одне коліно, Фелікс узявся правою рукою за нижню щелепу товстуна. Намагаючись робити це якомога акуратніше, щоб не завдати болю, він зафіксував великий і вказівний пальці на м’ясистому підборідді Арнольда. Фелікс немов утримував тендітну деталь якогось анатомічного конструктора, котру потрібно було вставити у відповідний паз одним плавним, але точним і швидким рухом. Долонею лівої руки Фелікс обережно обмацував місце, де вискочила «дужка» щелепи, намагаючись визначити наскільки сильно натягнуті зв’язки. До того ж боявся, щоб не вискочила щелепа з іншої сторони.

— Ти скоро? — одними губами запитав Гарик, за обличчям якого «поранений» не міг стежити, як за обличчям Фелікса.

Фелікс стис трохи сильніше нижню щелепу товстуна, намагаючись не звертати уваги на його застережливі зойки. Руки вже починали по-зрадницьки трястися від хвилювання, з чола стікав рясний піт… і несподівано Фелікс зрозумів, що справді зможе!

Він ЗМОЖЕ

Ще не знав, як саме, але відчував абсолютну впевненість, що це зможуть його руки.

— Може… краще «швидку»? — подав голос Гарик, але він навіть не глянув у його бік.

Фелікс відпустив руки, давши їм повну волю.

Секунда…

…клац! клац! — роздався подвійний щиглик… який означав, що щелепа стала на місце!

Навіть через багато років Лозинський, будучи вже досвідченим хірургом, так і не зміг зрозуміти, як йому — чотирнадцятирічному хлопчакові — вдалося зробити це без спеціальної підготовки і знань. Сотні разів прокручуючи в пам’яті ці кілька хвилин — без сумніву, найнапруженіших і найстрашніших у його житті — він так і не відшукав відповіді, чому тоді раптом відчув себе настільки впевненим і як міг на це зважитися!