Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

З’явитися серед цих Лозинський вважав для себе рівносильним зануренню з головою у вигрібну яму. До того ж практично всім були відомі його стосунки з покійним. Він навіть не уявляв собі, щоб прийти «відзначитися» на цвинтар, так би мовити, віддати останню шану — перед таким, як цей пацюк, у нього ніколи не було й не могло бути ніяких боргів!

З іншого боку… хіба він не міг плюнути на все це гівно і прийти хоча б заради себе, заради власного спокою, хіба він не розумів, що дає прекрасний привід тим, хто готовий із радістю викинути його з лікарні? І що це, очевидно, йому не минеться?

Звичайно, все так.

Але це було саме тим, що його батько називав «чавунним хребтом» — людиною, яка не вміє іти на компроміси, короткозорим шанувальником Принципу, що суне напролом… і розбиває чоло. «Такі не змінюються, синку, — зітхав батько. — Не змінюються… Або вони зламають суспільство, або суспільство роздавить їх. Але, на жаль, завжди стається тільки друге… А може, й на щастя…»

Найважче було постійно відчувати цей «чавунний хребет», тягти за собою, немов мул, цю незручну поклажу. Але Лозинський ніколи не намагався його позбутися чи бодай зняти частину цієї ноші, знайти хоч трошки гнучкості.

Як чорне і біле — його або цілком приймаєш, або абсолютно відкидаєш.

Розлучення із дружиною, рання відставка, його натягнуті стосунки з людьми та багато іншого — причина всьому єдина. Іноді він думав, що вже давним-давно міг дослужитися до полковника, залишитися в армії і зараз спокійно завідувати відділенням госпіталю чи вести кафедру, втримати падаючу вежу родини…

Утім, на те й чавунний хребет…

Поки готувалася яєшня, Лозинський сходив у кімнату за новою пачкою «Прими», підкурив від конфорки, відчуваючи, як посилюється головний біль.

Ясна річ, на тлі постійного пережовування його «солдафонських замашок» останніми висловлюваннями про «дезертира, який розхитує споєні ряди…», колеги вказували Лозинському (пху! як там у них? — «вискочці, що ставить себе поза колективом») на двері. Бо у випадку з Маркевичем він «зайшов надто далеко, переступив святе табу!» й так далі в тому ж дусі. В результаті щось там у когось тріснуло…

І всю цю маячню довелося вислуховувати більше години в кабінеті заввіділення — стояти й вислуховувати, немов якийсь хлопчисько, що нашкодив! Ще й після божевільного чергування, двох екстрених операцій! Здавалося, півміста потрапило в одну величезну аварію і захлинається в крові…

У такі дні йому хотілося зробити щось… із ким-небудь із пацієнтів. Наприклад, скориставшись можливістю залишитися наодинці з потерпілим в автомобільній катастрофі… пройтися без анестезії тупим скальпелем по відкритих переломах, а потім щедро полити це криваве місиво з роздроблених кісток, шматків плоті й сухожиль йодом. Чи кислотою. Може, окропом? А потім…

(«…ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ!»)

…подивитися, що з цього вийде. Чи накачати через анус за допомогою великої клізми концентрований розчин хлору, який прибиральниці використовують для дезінфекції туалетів. Чи розведене у воді негашене вапно, а потім піднести до виходу прямої кишки запалений сірник… У такі моменти він раптом ловив себе на тому, що навіть про сам принцип дії міркує зовсім не як лікар, а як божевільний експериментатор… У цьому було навіть щось дитяче… Але він практично ніколи не позв’язував цих думок із хлоп’ячими снами далекого минулого про маленького пухкого лікаря Ай-Болитя.

Подібні бажання були болісними. Зазвичай, Лозинський намагався переключитися на щось інше, іноді навіть залишав несподівано палату реанімації, щоб привести в порядок думки й заспокоїтися.

Іноді закрадалася підозра, що він страждає якимось психічним розладом (професійним?), причиною якого запросто могли бути шість років служби польовим хірургом в Афганістані. Але хоч би що там було, він сподівався, що ніколи не дозволить собі чогось подібного. Ніколи. А якщо почне розуміти, що воно сильніше…

Хоча, можливо, саме тут і таїлася найбільша небезпека — коли він це зрозуміє, може бути вже занадто пізно…

Коли жовтки цілком просмажились, Лозинський переклав яєшню зі сковорідки на тарілку й почав вечеряти.

Ну й нехай! Зрештою, на їхній лікарні світ клином не зійшовся, і Земля не змінить орбіти, якщо він піде звідти сам. Ще не відомо хто кого позбудеться — вони його чи він їх! Таким було остаточне рішення.

Раптом із кімнати донісся приглушений стук, наче щось упало на підлогу…