Розділ «Частина II Добрі Лікарі; За межею»

— Що ж він йому відповів?! — гаркнув Фелікс із останніх сил.

Гарик уже сховався за рогом школи й відтіля крикнув: «Що-що… Тато перед смертю продав…»

Компанія обірвала сміх, хлопці кілька секунд мовчи дивилися один на одного, переварюючи кінцівку анекдота… і знову розреготалися. Коли через дві хвилини до них донісся дзвоник на урок, ніхто не міг піднятися з землі. Сльози потоками котилися по щоках, схожих на перестиглі томати; хтось уже почав просто задихатися, як риба на березі, хапаючи жадібні ковтки повітря між спазмами. Це перетворювалося на божевілля. І всім чотирьом одночасно спало на думку, що таке добром закінчиться не може…

Нарешті, через п’ять хвилин після дзвоника, першим оговтався Фелікс. Він судорожно схлипуючи, повільно піднявся на ноги і глянув на інших.

— Ооокей… ддосс… сить… ппора… йти… ннам… влетить від… хімммічки…

— Так… чччорт!.. а нам від… ха-ха-ха!.. — простогнав хлопець із паралельного класу. Але дихати стало вже трохи легше, нездорові спазми сміху відступали.

Арнольд, який продовжував валятися на землі, хапаючись руками за свій величезний живіт, знову так «бабахнув», що Фелікс мимоволі глянув на його штани, що туго обтягували задницю, немов очікував побачити там дірку.

Він підповз до Арнольда і заглянув йому в обличчя — багряне рило гіпопотама, у глибині якого судорожно смикався рожевий язик, Здавалося, його губи по краях рота от-от розірвуться.

— Ну… все, досить. Включай гальма! — Фелікс штовхнув товстуна.

— Ну, досить! — Фелікс кивнув головою в бік школи. — А то за нами прийде хто-небудь із учителів.

Він безуспішно почекав півхвилини й копнув Арнольда носком кеда в м’який бік:

— Давай, порося!

Той спробував щось сказати, але видав лише якесь белькотіння. Фелікс нахилився до самого обличчя Арнольда:

— Щ-щ-що?.. — …і раптом зрозумів, що в очах хлопця… жахливий біль.

— Ох… ох!.. не можу… свистопляси… тато продав перед смертю… — гундосив хтось позаду, качаючись по траві. — Я більше… не можу!..

А Фелікс удивлявся в обличчя друга і звідкись із глибини на нього поступово наповзав липкий страх, як чорна величезна тінь, що заслоняє сонце. А він усе дивився…

— Ох!.. Не можу!.. — чулося позаду. Майже як ридання.

Арнольд благально дивився на Фелікса, але не міг вимовити жодного слова, тому що… його рот просто не закривався. Він був неприродно широко відкритий, одну сторону перекосило вниз, а в області скроні, там, де дужка нижньої щелепи входить у паз поруч із вухом, щось різко випирало і швидко набрякало. Шкіра в тому місці виглядала, як на нариві. Арнольд кілька разів спробував заговорити, з його очей котилися сльози болю і страху. Підборіддя дрібно тряслося, і було видно, що навіть цей рух завдає йому найсильніших страждань.

— Блін… — злякано видихнув Фелікс, потім легенько торкнувся нижньої щелепи хлопця біля підборіддя. Той завив (швидше з переляку), видавши, немов із бочки, широке «Уоооу!».

— ТАК! ЗАТКНІТЬСЯ! — гаркнув Фелікс на інших. — У нас тут… проблеми… Здається, в Арнольда вискочила щелепа… від сміху…