Розділ 7

— То всі так і думали. І я була впевнена. Після всього того жахіття в шинку побігла до лісу, тільки не помирати, а до свого діда, на пасіку. Учора ввечері її там бачили люди й розказали, що неабияк злякалися, адже Маруся ходила по узліссю, як мара. Та потім придивилися й зрозуміли, що то не привид, бо та побігла й сховалася в хаті.

— Так шинкарка справді жива??? — ще раз, не вірячи своїм вухам, вигукнув Голота.

— Якщо люди не брешуть, то жива-живісінька, — підтвердила війтова, хитнувши головою.

— А де та пасіка? — нервово вигукнув Голота.

— Поруч із дорогою на Глухи, — показала рукою Краваржова на краєчок лісу.

Не прощаючись, Голота схопив шапку й шаблю, прожогом вилетів з будинку і прудко побіг стежкою, що звивалася між житніми полями на пагорок, який закривав село від лісу. Голота хапав розкритим ротом повітря, йому кололо в боці, і серце вже мало не виривалося з грудей, та він не стишував бігу, поки не проминув останню хату. Лише тоді зупинився, хрипко відкашлюючись, і подивився з горба вниз. Пасіку біля лісу було видно ще здалеку — охайненька хата та з десятка півтора бортей біля неї. Він ще раз глянув, і всередині несподівано хлюпнуло недобре передчуття, а в голові аж гупнуло: щось не так. Голота побіг униз. Що відчуття його не підвело, він зрозумів, коли побачив біля одного з вуликів сухенького дідугана. Стоячи навколішках, він мовчки витирав сльози, що котилися по зморшкуватих, як печене яблуко, щоках. Розхристаний, задиханий Голота пробіг повз нього, кинувся у відчинені навстіж двері хати й зупинився, обпершись на одвірок. У руці він тримав карабелу, та виглядала вона зараз недоречно як ніколи. З-під стелі на Голоту скляно дивилися красиві, трохи витрішкуваті шинкарчині очі, сама ж вона висіла на шворці, перекинутій через дубову балку. Її губи презирливо посміхалися, як і того вечора, коли Голота побачив її вперше.