Розділ 1

— Трохи заблукав у лісі, пане.

— У мене в селі якийсь псячий син корову вкрав, може, тебе попитати? Га?

— Не знаю про корову, пане.

— Під батогами згадаєш, собако! Під батогами багато чого знають.

«А от про батоги тобі, падло, не варто було говорити, — подумки оскаженів Голота, якому ще боліла ледве зажила спина. Кров ударила в лице. — „Тихо й спокійно“ — навряд чи було б моїм родовим девізом», — погодився він із тихим зітханням і трохи повів плечем, скинувши свою довгу палицю. Почувся металевий скрегіт, вузлик упав на землю разом із тією гіллякою та, на превеликий подив пана, який так і застиг з відкритим після чергового свого «псякрев» ротом, палиця виявилася не палицею, а вичурними піхвами величезної карабели.[5] Голота ж тепер стояв із шаблею в опущеній руці. Дивлячись в очі шляхтичу, він підняв іншу долоню та поплескав панського коня по шиї, той такої нахабності від жебрака не чекав: схарапудився й нервово заходив ногами. Жеребчик ще не розумів, що його пану вже не до гарцювання. Той ще дивився на Голоту з тим же гидливо-презирливим виразом на обличчі, та в його очах несамовитий страх єднався з безмежним жахом. Такого від жебрака, яких він звик ганяти околицями, панок явно не чекав. Тим більш, якщо жебрак кількома рухами зап’ястка демонструє, що карабелою він не лише кров’янку вміє шинкувати.

— Гайдамак? Запорожець? — видавив із себе пан.

— Просто подорожній, іду святими місцями, пане як вас? — запопадливим голосом запитав Голота.

— Калиновський…

— Отож, пане Калиновський, раджу вам їхати далі на прогулянку з друзями. Мене закриває ваш баский кінь, тож ваші приятелі бачать лише, як ви наскакуєте на жалюгідного жебрака, який тільки те й робить, що кланяється в пояс і молить згледітися над убогим прочанином. Ваша честь не страждає, їдьте собі з Богом, пане.

— Як ти смієш…

— Ще трохи, і я посмію відрубати вам руку. Ліву, — скаженіючи, прошепотів Голота, але вмить заспокоївся. — Ви навіть нічого не відчуєте і будете просто дивитися, як з того місця литиметься кров. А потім люди з такою раною зазвичай нахиляються трохи в лівий бік, підставляючи голову. Тоді я знесу вам вашу кудлату довбешку, і багато дівчат, удовиць і дружин рогатих чоловіків ридма ридатимуть за вашими пишними вусами. Богом клянуся, вельмишановний, — увічливо посміхнувся Голота.

Пан мовчки стискав руків’я шаблі, по його обличчю повзли краплини поту. Незважаючи на загрозливу позу, свою дідівську janowku[6] він витягувати боявся. Перспектива замість веселої гулянки з друзями, куди він саме прямував, стати на герць з дивним балакучим незнайомцем його не радувала, тож Калиновський гарячково шукав вихід з незручного положення. Шукав, але не знаходив. Голота тим часом провів рукою по багатому сідлу шляхтича й знизу вгору знову подивився на панка, який урешті надумав відповідати. Калиновський намагався надати голосу суворості, але від хвилювання той тремтів, як струна, і шляхтич, згораючи від сорому, зривався на фальцет.

— Щоб у Ляшівці я тебе не бачив, зрозумів?!

— Так, пане, — схилив голову Голота, уїдливо посміхаючись.

Пан хмикнув і дав шпори коневі. На повному скаку він вилетів на пагорб, де його чекали друзяки.

— Що там, Франтішеку, як твоє полювання?

— Лайдак у штани навалив, сказав йому забиратися геть, бо батогами заб’ю. На коліна падав, пожалів я його. Ви ж знаєте, яке в мене жалісливе серце, добродії, — нервово усміхаючись, скоромовкою проторохтів Калиновський.

— Калиновський, а ви справжня гроза жебраків.

Шляхтичі дружно захихотіли.

— Зате, пане Анджею, поблизу мого села всі ці обірванці навіть пройти бояться. А ви відлякуєте їх хіба що вашою полюбовницею, тією страхопудливою німкенею.