Розділ «Місце для дракона»

– Ніхто вас про це й не просить. Треба було дозволити розвиватися його драконячим інстинктам, а не перешкоджати в цьому. Принаймні грамоти не треба було вчити.

– Він мене дуже просив… Ну, я й… Просто ми з ним затоваришували.

– Гарних ви собі товаришів підбираєте! Нічого не скажеш.

– Які вже є.

– Ну гаразд. А що ж мені оце чинити?

– Не знаю. Він не хоче битися з лицарями. Не хоче крові проливати. Йому хочеться жити собі спокійно у печері, нікого не рухати, і щоб його ніхто не рухав.

– Але ж так не буває! Де хто чув, щоб дракон займався книгами?!

– Ви ще не все знаєте. Він і вірші пише.

– Пресвята Діво Маріє, дай мені сили це все перенести! Ви мене у гріб загоните! Я отак із вами ще трохи побалакаю і взагалі з глузду з’їду! Вірші пише… Це ж помислити тіко! Дракон-піїта! Пане Антосю, – гукнув до воєводи, – ви чуєте? Та киньте вже ту ожину, ходіть сюди, бо я сам, бігме, зараз зомлію! Мамцю моя рідна, ото мені клопіт!

– Я можу прочитати.

– Що – вірші? Не треба! Досить з мене і тих новин. Мені свої віршомази вже набридли, а ви ще тут зміїні вірші мені хочете всучити.

– Як хочете. Вірші гарні.

– Пес із ними. Ви мені порадьте лучче, що я маю робити. Як мені добитися, щоби він вийшов на герць?

– Може б, іще й ви з ним перебалакали? Може, якраз… Він добрий.

– Мені його доброта знаєте де? Не хочу казати.

Князь підвівся, обсмикав кунтуш і додав:

– Словом, завтра ополудні заїду до вас. Зрозумійте мене правильно, я нікому не хочу зла. Але дракон має бути убитий. Так, як того вимагають приписи. Так було і так буде. А крім того, донька… За кого її віддам?

– Я розумію… Поговорю із ним. Але нічого не обіцяю.

– Гм… Ну, так… Діло делікатне.

– Отож. А завтра приїжджайте… зведу вас.