Розділ «Місце для дракона»

– Та ні. Просто дивуюся, що вам відомо про те, про що жоден лицар не знає.

– Ви чули коли про Чорного лицаря, володаря замку Куропас?

– Чорний лицар з Тарновиці? Хто про нього не чув! Він переміг дванадцять велетнів у Карпатах і змія з озера Синевір. Та ще того змія, що в печерах люботинських об’явився. Подвиги його оспівують усі торбаністи.

– Отож-то. У нього був меч Вілодан. Я знаю, де цей меч. Якщо ви зумієте витягти його із розколини в скелі, то він буде ваш.

– І це ви мені таку послугу хочете зробити лише за кусень м’яса?

– Не тільки. Мені потрібен язик того дракона. Я сама за ним прийду.

– Язик? На біса вам язик? Ви хто – відьма?

– Хе-хе! Відьма не відьма, але своє діло роблю.

Лицар замислився. Джура вовтузився у сідлі, мов на присок усівся, нетерплячка побачити легендарний меч Вілодан не давала йому спокою. Чому ж пан Лаврін вагається?

– Ви ще роздумуєте? – спитав уголос. – Поїхали мерщій за тим мечем.

– Не гарячкуй. Дістати меча Чорного лицаря, звичайно, честь велика, та чи буде це подвигом, коли я чужим мечем зарубаю дракона? Не треба бути й лицарем, щоб із такою зброєю йти на змія. Уяви, що люди говоритимуть: лицар Лаврін переміг змія не силою своїх рук, а завдяки чарівному мечу. Який же це подвиг?

– Але ж Чорний лицар не соромився такого меча.

– Заки він його здобув, то встиг учинити більшість своїх подвигів і заплатив за нього не одною квартою власної крові. Я ж маю заволодіти ним так просто? Піти й витягти з розколини? Не перенісши й частини злигоднів, які випали на долю справжнього його власника?

– Ну що там? – озвалася баба, дожувавши м’ясо.

– Не треба мені того меча. Скажи, чи виберемося ми з цього лісу до вечора?

– Може, й виберетесь. Але є коротша дорога. Як побачите скелю, котра буде схожа на сову, то звернете на стежку ліворуч. А за меча, лицарю, ще пошкодуєш.

– Нема за чим шкодувати. Що не моє, моїм не буде.

– Хе-хе, пошкоду-уєш…

Вони ще довго чули її деренчливий сміх, наче каркання ворона, за спиною.

Уже звечоріло, а кінця дорозі все не було.