Розділ «Місце для дракона»

– Він… оце… печеру поміняв…

– Гм… З чого б то?

– Не знаю… Видно, тамта йому не сподобалася. – Помовчав та: – Ну що… пішли?

– Та вже ж.

Коли дійшли до ріки, пустельник спинився.

– Це тут. На тім боці.

– Як же ми…

– Та тут мілко.

– Все одно роздягатися, – кривився князь.

– Скиньте лиш чоботи й кунтуша закасайте, а що штани трохи замочите – невелика біда.

– Е-е, поговоріть… Якби не гостець, я б… А це вам гірська ріка.

– Гаразд, я сам перебреду й попрошу дракона, аби вас переправив.

– Перестаньте! Ще чого!

– Та не бійтеся, нічого він вам не зробить.

Пустельник перебрів річку й щез у печері. Князь затупцяв на місці, роззирнувся – ніде ні живої душі. От чорт, можна було б, як дракон виповзе, напасти на нього та й… Тут же ж і засоромився тієї гадки. Ні, таки це не по-лицарськи.

Спочатку з’явилася драконова голова на довгій шиї, насторожено озирнувши все довкіл. Князь поглянув на чудовисько і відчув, як мурашки забігали по спині, – дебелий дядечко, з таким ого-го скільки ще мороки буде.

Переконавшись, що ніде небезпека не підстерігає, дракон трохи виповз із печери і поклав голову на протилежному березі навпроти князя. Князь обережно, мов на тонку кригу, поставив ногу на морду, зробив один-два нерішучих кроки, а далі так прудко, що й ніхто б не сподівався, перебіг по шиї на другий бік.

На галявині їх чекав пустельник.

– Ну, як вам нова господа нашого дракона? – спитав князя.

«О-о, хитрий жук, – подумав князь, – та чи не ти сам йому цю господу й найшов?» А вголос: