Розділ «Львівські легенди»

– То що – най він далі кров п’є? – з тугою в голосі спитав Ґемба.

– Я маю іншу раду, – сказав Розман. – Наш будинок ніколи не був освячений. От у ньому і завелася нечисть. На другу неділю треба запросити священиків, а я покличу рабина, і ми висвятимо всі помешкання. Тоді наш упир вже не буде мав доступу ні до кого.

– Пане Розмане! – кинувся до нього з обіймами Ціпура. – Шо б ми без вас робили!

Уся компанія була страшенно втішена такою розв’язкою, і вирішено добрати пива, аби гідно вшанувати план Розмана. Мені, проте, пора було до хати – Ліля не любила, коли я надовго відлучаюся.

– Нарешті! Приперся! – зустріла вона мене. – Це так ти за цигарками ходив?

– Лілюсику, негайно дзвони тим зі Сихова, що хотіли мінятися з нами квартирою.

– Так нагло?

– Другої неділі будуть святити наш будинок. Мусимо протягом тижня вибратися.

– Що ти таке кажеш! – вжахнулася Ліля. – А ми ж тільки недавно ремонт зробили!

– Нема ради.

– Але до суботи є час, – вона звабливо облизалася і пригорнулась до мене. – Пообіцяй, що на тижні провідаємо ту білявку з тридцятої!

– На прощання? – всміхнувся я, пестячи її теплі повні стегна, вкриті ніжним волосяним пухом.

– І ти цього разу не будеш стримувати мене! Я вип’ю, скільки захочу!

– Лілюсику, але ж на ранок тобі буде зле.

– Ну і що? – вона притулилась до мене ще тісніше. – Зате я потім віддячу тобі сам знаєш як!

Її великі червоні губи нагадували мені розпусну півонію. Найдужче в житті я люблю смоктати її вуста, особливо тоді, коли набрякають вони свіжою кров’ю і аж пашать, досить лише трішечки їх надкусити, і цвиркне живодайний нектар – гарячий, п’янкий і пінистий. І тілом тоді розіллється солодка знемога, розкіш якої ніхто описати не в силі, бо вона заполонює і зневолює, і змушує повертатися до неї знову і знову. Та, зрештою, тільки заради цього ми й живемо на цьому плюгавому світі, мандруючи з часу в час, з епохи в епоху, струшуючи, мов осіннє листя, роки і міста – вічні, незмінні і завше спраглі.

1978, 1995