Розділ «Львівські легенди»

– Ей, не кажіт! Та наша міліція тіко базари пильнує! А коли такво за місяць у їдному лише будинкові той упиряка виссав аж шість бабів – то навіть протокола не хтіли списати. Нема, кажут, складу злочину. Всі живі, всі оклигали і далі брикают. Пані Мацюцька навіть набрала на вазі, а в тої з штирнайцятої кватири… як її?

– Панна Міра?

– Так! То в неї, прошу я вас ґречно, таке волосся виросло, жи тепер мусит шо пару днів новий шампунь купувати. Цікаво, чи тільки головою обійшлося.

На ту хвилю з’явився пан Ґемба. Він працював у морзі і мав усіх упирів в дупі.

– Пане Ґембо! Ви є спеціаліст, і я ціную вашу думку, – втішив його двірник. – Кажіть!

Ґемба зиркнув наліво, потім направо і, стишивши голос, промовив:

– Це не хто інший, як Бураченков!

– Які маєте докази? – вхопив його за ґудзика двірник, і на чолі йому виступив піт.

– Докази прямі. По-перше – морда. Червона, як…

– Як буряк? – докинув я.

– Власне. Налита кров’ю так, що, здається, от-от цвиркне. По-друге – зуби. Чи бачилисьте, як він зубами пиво відкриває? Таких зубів немає в нас більше ніхто. По-третє – ніс. Мало того, що червоний, то ще з нього таке чорне волосся стирчит, як у моєї Каськи з-під пахви.

– І то все? – нервував двірник.

– Ні, є ще.

– По-четверте?

– Аякже!

– Ну то кажи.

– Хвильку! У мене в горлі пересохло. Візьмемо си пива і сядемо в скверику, бо я ше маю дещо до говорення.

Ми купили в кіоску по плящині «Золотого колосу» і сіли на лаві у затінку. На деревах цвірінькали горобці, ранкове свіже повітря наливалося в груди. Була неділя, і ніхто нікуди не квапився.

– Ну, тепер по-четверте, – нагадав Ціпура, гольнувши пива.

– По-четверте – москаль! – прорік Ґемба так, мовби відкривав для нас щось неймовірно трагічне і загадкове.