Розділ «Львівські легенди»

– Гов! – скрикнув дідок. – То ви таки справді кобзу свою знайшли?

– А ви як гадали?

– А я си гадав, же то ви тіко фиглюєте з мене!

– На гостині був. Цілу ніч провів… А тепер лиш одні кості застав.

– А-а, та то пані і її служниця. Сю історію всі знають. Пан був великим зальотником і не раз було в гречку скакав. А пані молода, гарна, ніяк не могла з тим ся змирити та й заповзялася йому відімстити. З тих пір щойно пан десь поїде, а пані служницю зараз посилає до міста, аби хлопа їй спровадила. Не знаю, скілько тото тривало, але прознав про то пан і, не довго думаючи, зарубав і панію, і її служницю. Відтоді сей дім пусткою стоїть. Ніхто ніколи не видів, аби туди хтось наважився зайти… Правда, часом вночі ніби якесь світло блимає, але, певно, що то не жива душа його палить.

– Але ще вчора і пані, і служниця мене приймали в тім покої нагорі. А нині тілько білі кості заставєм.

– Я й кажу, що то не жива душа там об’являється. Нечиста сила блудить. Тра буде в магістрат суплику написати, щоб освятили сю розвалюху й кістки врешті по-християнському поховали.

«На тім ся скінчила моя пригода. Того дня я покинув Львів, і всю дорогу мі в голові ся нутило: “А мні страшно спати самій-одній в хаті, що мене не любує…”»

1974

План Розмана

Травневий ранок заливав сонцем вікна, у променях танцювали порошинки, а на душі було легко і радісно. Дружина ще лежала у ліжку, заклавши руки за голову і з усмішкою стежила за мною.

– Піду за цигарками, – сказав я.

– Тільки не довго. Бо у мене такий настрій… сам знаєш… – при цьому вона так ласо облизала свої вуста, мовби щойно проковтнула неабиякого смаколика.

На лавочці сидів наш двірник пан Ціпура і нервово курив. Угледіши мене, зірвався і, взявши під руку, поволік у затінок бузкових кущів.

– Ну, ви чули? Чули? – торохтів він, роззираючись на боки. – Цеї ночі він виссав пані Кацялапко! Нема на нього ані стриму, ані якої хвороби!

Він був виразно знервований, мусив конче з кимсь поділитися своїми підозрами і, як завше, не знайшов ліпшої жертви на покірного слухача, аніж я.

– То вже шоста! – показав мені на пальцях, аби я ліпше дошолопав.

– І що пані Кацялапко? – спитав я. – Як чується?

– Як корова по телєтах! Як може ся чути кобіта, котра стратила за ніч літру крови?! То вам не жарти! Баба лежит бліда, як єгипетський папірус.

– Цікаво, куди дивиться наша міліція, – похитав я головою.