Розділ «Львівські легенди»

На хвильку запала тиша. Ціпура, наморщивши сіре чоло, замислився. Бураченков єдиний з цілого будинку на совіцькі празники вбирав маринарку з орденами і з червоним прапором ішов на свою комуняцьку дифіляду. Повертався вже без прапора, але з розбитим носом.

У принципі, в міркуваннях пана Ґемби була своя логіка. Якщо кровопивця – то хто, як не москаль?

– А то скурвель! – скреготнув двірник. – Триста літ пили нашу кров і далі п’ют!

– І буде пив, доки ми го не спинимо, – сказав Ґемба і блиснув очима, як Полуботок на сцені Заньківчанського театру.

– Щоб я тріс – ви знаєте вихід!

– Ясна річ! Ви самі видите, що тут іншої ради нема. Тільки ми з вами годні ту бестію спинити. Бо міліція нам не поможе.

– Та вони й слухати не хочут про жадних упирів! Шо їм – літра крові! А ту кожної хвилі біда постукає до хати! А в мене дві доньки, як пампушки! Аж страх бере – ану ж і до них вчепиться!

– Ну і що ви, пане Ґембо, намислили? – спитався я.

– Та шо – братися дідівського способу. Забити му в груди осиковий кіл і фертик.

– Йой, мамцю клепарівська! – перехрестився двірник. – В Святу неділю! Жартуєте!

– Ані не думав! Я теж маю доньку і не хочу, аби якийсь вошивий комуняка ссав з моєї дитини нашу святу соборну кров! Я беруся власними руками загнати йому того кілка в груди. Мені то як два пальці обцюняти. Самі знаєте.

– Та знаємо, робота у вас така, – погодився я. – Але ця справа стосується не лише вас, але й цілого будинку. І без згоди решти мешканців було б нерозумно щось вирішувати.

– О! Маєте рацію! – тицьнув у мене пальцем двірник. – Треба зібрати домовий комітет і проголосувати.

– Заки ви будете його збирати, він і до ваших пампушок добереться, – буркнув Ґемба.

– Оно чимчикують Цьома, Струдель і Розман. Чим не комітет? – сказав я.

– Добре, але той Розман… е-е… – почіхав чуприну пан Ґемба.

– Єврей? – спитав двірник.

– Ну!

– І люкс! То є певняк, жи він не упир! Єврей ніґди би крови сирої не ссав, бо то для него трефне. Хлопці! Ідіть сюди, є діло.

Трійця підійшла, і теж з пивом.