Розділ «Львівські легенди»

Сиділа вона на оздобленому кріслі при столі, білим обрусом накритім. Освітлював го свічник венецької роботи. Урода її, зблизька оглядана, вправила мя в стан отупіння, і хоч звикле буваю вобец паній вимовним, так тепер заковтавєм язика і тілько пожиравєм очима її.

Рухом алябастрової руки посадила мя напроти за стіл. У той мент зайшла до покою служниця і в срібних полумисках страви принесла, налила до кришталевих пугарів вино і знову нас самих зоставила».

Повечерявши й напившись вина, Дем’ян позбувся нарешті соромливості і заговорив з молодичкою, намагаючись вияснити, чи є в неї чоловік і чи не чекає вона припадкове його повернення. Емілія, а саме так назвалася господиня, однак спритно випорснула від прямої відповіді, наголосивши кілька разів, що вона дуже самотня і прагне тепла, дружньої руки і таке інше.

Дем’ян не зводив очей з її статури, погляд його гарячково ковзав то по вибуялих персах, то по крутих стегнах, що вгадувалися під тонким єдвабом. Однак господиня тих промовистих позирків мовби й не помічала, а й далі вела мову про щось віддалене і таке нецікаве для Дем’яна, що він урешті не витримав і спитав, показуючи на лютню, що висіла на стіні:

– Чия се лютня і хто на ній грає?

– Моя, – відказала господиня.

– Невже ви вмієте ще й грати, до всіх ваших приваб?

– О, мені не варто змагатися з вами в тім, у чому ви досягли такої славної майстерності, але щоб задовольнити вашу цікавість спробую щось заграти.

На превеликий подив Дем’янів, Емілія не тільки пишалася вродою, але й кунштовною грою на лютні:

О як мі тяженько,

О як мі нудненько,

Милий вдома не ночує,

А мні страшно спати

Самій одній в хаті,

Що мене не любує.

Дем’ян узяв свою кобзу і, знаючи сю пісню, почав пригравати.

«Так от у обопільнім співі та грі минулося споро часу. Тая білоглова знала стілько різних пісней світових, же мусівєм добре в пам’яті понишпорити, аби їй в тім дорівнятися».

Але ось з’явилася служниця і принесла на таці якийсь трунок в карафці з зеленого шкла. Налила в келихи і відразу вийшла.

Дем’ян вловив п’янкий медовий запах. Емілія відложила лютню і, даруючи такий багатообіцяючий усміх, від якого в парубка солодка млость по грудях розлилася, пригубила келих. Вуста її, змочені трунком, засвітилися золотаво.

«Надпивши медівки, почувєм нагло здеревіння в ногах і таке запаморочення в голові, що враз увесь покій і все, що там було, поплило мені перед очима в дивних блисках. Побачивєм коло себе тую білоглову, її руки білі оплели мою шию, а гаряче дихання внет із моїм ся поєднало. Вуста її прикипіли до моїх, і не тямивєм уже нічого, тілько-м чув, як серце мені б’єсь шалено і же лечу кудись в засвіти горілиць, а одіж мою вітром полоще і лопоче.