Розділ «Львівські легенди»

– Аякже! Кому, як не мені, теє знати! Та я не раз бачив, як вона кидає до смітника порожні пляшки.

– З-під вина? – уточнив Розман.

– Як би ж то! Горілочкою наші панюся бавляться.

– А бодай вас качка брикнула! – зажурився Цьома. – Так нам усе добре грало.

– Ага, тепер самі бачите, що упир не хто інший, як Бураченков! – сказав радісно Ґемба.

– Але ж він не пролізе в кватирку! – кинув останній аргумент Розман.

– На те він і упир, щоб пролізти хоч би й у шпарку в дверях! Плювати йому на ваші кватирки! – стояв на свому пан Ґемба і радісно відчував, як росте у ньому тріумф.

Струдель і Цьома не мали чим крити і лише зиркали на Розмана.

– Це ж треба, – зітхнув той, – на цілий будинок один-єдиний москаль, і то упир!

– Е ні, не так! – помахав пальцем Ґемба. – На весь будинок один-єдиний упир, і то москаль. А міг би бути наш хлоп! І пив би кров зі старих большевичок! А то п’є з молодих бабів, щирих українок. Хтозна, чи то не спланована акція!

– І що ви намірились чинити? – спитав Цьома.

– Забити му осикового кілка в груди! – твердо випалив Ґемба.

– Звар’ювали! – вжахнувся Струдель. – Нас за то посадять!

– За упира? – щиро здивувався Ґемба. – Та нас ще в герої запишуть, і наші писки вирізьблять на тій хвилі коло пам’ятника Шевченка!

– Посадять, – похитав головою Розман. – І ще буде міжнародний скандал.

– Але, пане Розмане, бійтесь Бога! – не здавався Ґемба. – Та же ті москалі і з ваших кров пили!

– Не так кров, як інтелект, – уточнив Розман. – І якщо міліція тепер навіть слухати не хоче про упира, то й потім не буде. Нам інкримінують убивство!

– Як-як? – наставив вуха Ціпура.

– Інкримінують!

– Свят-свят! – перехрестився двірник і поблід.