Розділ «Частина четверта»

А якийсь малорос, присланий бригадиром Вельяміновим з Глухова, де тоді була гетьманська столиця, читав знахарську молитву, що рятувала рабів Божих, хрещених та молитовних від будь яких хвороб…

– Їхав святий Юрій на золотому коні з золотим шестом, з золотим хрестом. Зустрічає Божу Матір з Сіянської гори, з святої землі. «Куди ти, святий Юрію?» – «Іду до нарожденного, молитв’яного раба Божого Петра виганять оцим шестом і святим хрестом хворобу з раба Божого Петра, виганяти її в очерети, в болота, де у дзвони не дзвонять, де люде не ходять, де звірі не бродять, де голоса не чуть, де півні не піють, де сонце не світить…» – «Іди, святий Юрію, людям хрещеним помагай та усяку хворобу з раба Божого Петра виганяй, і я тобі буду в допомозі. Амінь!»

І хворий, ледь відбубонів знахар свою молитву, ніби отямився, заворушився і, сівши на своєму одрі, раптом попрохав папір. Щось було почав писати, але встиг вивести лише два слова: «Отдайте все…» – і впав у непробудне забуття.

Коли стало зрозуміло – імператор помирає, всі заметушилися, бо всіх хвилювало, хто займе престол. Сенат, синод та генералітет, ті установи, які мали право розпоряджатися долею престолу, зібралися в ніч на 28 січня, щоб вирішити питання про спадкоємця Петра І. Але нічого не встигли ухвалити, як до залу увірвалися гвардійські офіцери, а на площу тим часом вийшли два гвардійські полки. Під барабанний дріб та погрози гвардійських офіцерів, які відстоювали права на престол жони царя Катерини Олексіївни, Сенат ухвалив: трон успадковує вона, жона Петра, Катерина Олексіївна, яка 28 січня (8 лютого) 1725 року стала першою російською імператрицею під ім’ям Катерини І.

На початку шостої ранку 28 січня (8 лютого) Петро Велікій закінчив свої дні у своєму Зимовому палаці біля Зимової канавки – за офіційною версією, від запалення легень. Поховали його в соборі Петропавловської фортеці в Санкт-Петербурзі.

А далі традиційне: «Вскрытие показало…»

А розтин показав наступне: «…резкое сужение в области задней части мочеиспускательного канала, затвердение шейки мочевого пузыря и «антонов огонь». Смерть последовала от воспаления мочевого пузыря, перешедшего в гангрену на почве задержания мочи, вызванной сужением мочеиспускательного канала».

В останні роки Петрові треба було спішно й серйозно лікуватися, рятуючись від коси, що кістлява вже тоді занесла над ним, а він був занятий тим, що складав плани – в принципі фантастичні – завоювання Європи – далась вона йому! Ті плани складав, що будуть його ж адептами визнані згодом як фальшивка. Мовляв, вороги Петра і Росії придумали такі плани і видали їх як якийсь міфічний «Заповіт Петра». Це щоб урятувати репутацію Росії.

Повністю «Заповіт» (липовий, фіктивний чи реальний) Петра І буде опубліковано лише в 1836 році. Як свідчили публікатори (сьогодні дослідники пишуть: за легендою публікаторів), «Заповіт» був знайдений знаменитим французьким шевальє (у феодальній Франції дворянський титул) д’Еоном у секретних архівах Єлизавети Петрівни у 1757 році. Документ названий як «Копія плану європейського панування», він був неодноразово перевиданий у різних книгах з метою закликати Європу до єдності проти «російських варварів». Згодом у Росії з’явиться «наукове дослідження» О. Шубинського, що «аргументовано разоблачает подделку».

Так нині переконані всі адепти російського самодержавства й особливо діянь Петра І, якого вони в порядку вседержавного підлабузництва називають Велікім.

…Заповіт – офіційний документ, який містить розпорядження певної особи на випадок смерті…

Передсмертна воля…

Настанова, наказ послідовникам або нащадкам…

Хто заповідає кайдани порвати і вражою злою кров’ю волю окропити, а хто… як загарбати чужі країни.

Точнісінько, як ото в Поета:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком —

За край світа зазирає,