Розділ «Частина четверта»

Гуля орел, гуля сизий, та й попід небесами…

Будучи Орликами за документами, вони назавжди залишилися в історії України орлами…

Але мав рацію його батько, коли занотував до свого щоденника: «Ті, що живуть на вершинах, завжди побиваються вітрами, й коли падають, розбиваються на шматки».

Чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину…

Зевс – сам Зевс! – якось так захопився однією красунькою на ймення Європа, дочкою фінікійського царя Агенора, так захопився, що вирішив…

Так-так, викрасти юну царівну. І що з того, що Зевс – верховне божество, батько богів і людей, глава олімпійської родини богів, що йому, мовляв, не по чину бігати за спідницями, що з того, як у гарненьких дівчат та жіночок він закохувався, наче простий смертний парубок.

Вгледів Європу, і білий світ йому без неї, без Європи, враз немилим став. А те звабне дівчисько ще й кепкувало з батька богів – старий, мовляв, дідуган!.. От Зевс і вирішив тому дурному дівчиську довести, що ніякий він не старий дідуган, а, як пізніше скаже Котляревський про Енея, «був парубок моторний і хоть куди козак…» Ще й «на всеє злеє вдавсь проворний…»

Допомогло Зевсу й те, що безтурботна Європа гуляла собі морським узбережжям, сама-самісінька і без царської охорони. От Зевс перевтілився – скільки там для нього ділов! – у прекрасного білого бика, підстеріг і викрав царівну. На його спині – на спині білого бика – Європа перепливла море, а вже на острові Крит Європа – діватися нікуди, – змушена була народити йому кількох синів – ось так.

З часом сюжет той – викрадення Європи – став вельми популярним в античні часи, у пізніші – його зобразять вазовий та настінний живопис і картини. Хто тільки не писав на тему викрадення Європи – Тінторетто, Веронезе, Тиціан, Рембрандт, Тьєполо, Клод Лоррен, В. Сєров (Костянтин Федін навіть напише роман «Викрадення Європи»).

І ось Зевсом зажадав стати сам Петро І. Ні-ні, не просто богом (він себе й так богом вважав!), а Зевсом, який викрадає Європу. Бо російський імператор теж зажадав викрасти Європу… Ні-ні, не ту Європу, якусь там царівну – для Петра це – пхе! – а ту Європу, що є частиною світу – ні більше, ні менше…

Переможно завершивши Північну війну, Петро враз виріс у власних очах – постаралися ще й адепти російського самодержавства, простіше – підлабузники! Був певний: якщо шведів переміг, та ще такого войовничого короля, як Карл XІІ, котрий з п’ятнадцяти років у походах, то чому б не перемогти і решту європейців? Саме тепер, поки на злеті слави і могутності. Щоб уся Європа опинилася в його віданні. Чи – підданстві.

І Петро Перший почав готувати – так, на всякий випадок, – спадкоємцям заповіт. Але завершити його не встиг…

Вперше про секретний заповіт Петра, що «чудом зберігся», написав у своїй книзі «О возрастании русского могущества с самого начала его до XX столетия» відомий французький історик Лезюра. Ця товстелезна книга від першої й до останньої сторінки написана про «вроджену агресивність московитів». У ній Лезюра вмістив текст того загалом скандального заповіту Петра Велікого. Щодо подальшої долі Європи…

Власне, стратегічного плану, розробленого детально, але якому не судилося, на щастя, здійснитися.

Почати Петро І планував (про це й своїм спадкоємцям заповідав) з активного втручання у внутрішні справи європейських країн, нацьковуючи їх одна на одну. І посилено готуючи російську армію та флот для завойовницького походу.

Як запевняв у своїй книзі історик Лезюра, детально цитуючи в ній «Заповіт», Петро не обмежувався Польщею, торговими шляхами в Індію – він заповідав своїм наступникам збудувати гігантські флоти, навантажити їх під зав’язку «несметными азиатскими ордами», висадити їх на берегах Середземного моря, захопити Італію, Францію, Іспанію, взагалі все, що вдасться, частину жителів захоплених країн знищити під корінь, а решту перегнати до Росії, щоб заселити ними «сибирские пустыни»…

Програма дій для спадкоємців імператора Петра згідно з «Заповітом» складалася з 14 основних пунктів і починалася словами: «Во имя святой и нераздельной Троицы, мы, Петр, император и самодержец всероссийский, всем нашим потомкам и преемникам на престоле и правительству русской нации». А далі по пунктах перераховувалися всі «предписания».

Головний з пунктів: підтримувати «русский народ в состоянии непрерывной войны, чтобы солдат был закален в бою и не знал отдыха: оставлять его в покое только для улучшения финансов государства, для переустройства армии и для того, чтобы выждать удобное для нападения время. Таким образом, пользоваться миром для войны и войной для мира в интересах расширения пределов и возрастающего благоденствия России.

Вызывать всевозможными средствами из наиболее просвещенных стран военачальников во время войны и ученых во время мира для того, чтобы русский народ мог воспользоваться выгодами других стран, ничего не теряя из своих собственных.

При всяком случае вмешиваться в дела и распри Европы, особенно Германии, которая, как ближайшая, представляет более непосредственный интерес.