Розділ «Частина четверта»

Разделять Польшу, поддерживая в ней смуты и постоянные раздоры, сильных привлекать на свою сторону золотом, влиять на сеймы, подкупать их для того, чтобы иметь влияние на выборы королей, проводить на этих выборах своих сторонников, оказывать им покровительство, вводить туда русские войска и временно оставлять их там, пока не представится случая оставить их там окончательно. Если же соседние государства станут создавать затруднения, то их успокаивать временным раздроблением страны, пока нельзя будет отобрать назад то, что было им дано.

Делать возможно большие захваты у Швеции и провоцировать ее на нападения, чтобы был повод для ее захвата. Для этого разорвать все связи Дании и Швеции и постоянно стравливать их.

Всем российским императорам жениться только на германских принцессах.

Англия: добиваться всемерного союза.

Продвигаться на север к Балтике и на юг к Черному морю.

Как можно ближе придвигаться к Константинополю и Индии (обладающий ими будет обладателем мира). С этой целью возбуждать постоянные войны против Турции и Персии, основывать верфи на Черном море, постепенно овладевать как этим морем, так и Балтийским, ибо они нужны для осуществления плана – покорить Персию, дойти до Персидского залива, восстановить, если возможно, древнюю торговлю Левант через Сирию и достигнуть Индии как мирового складочного пункта. По овладении ею можно обойтись и без английского золота.

Австрия: открыто поддерживать союз, но втайне провоцировать против нее недоброжелательство, конечная цель – установить над ней протекторат России.

Вместе с Австрией теснить турок.

Провозгласить себя защитником православных в Речи Посполитой, Венгрии и Оттоманской империи с целью дальнейшего подчинения этих держав.

Когда будут разбиты Швеция, Персия, Польша, Турция и Австрия, армии соединены, а Черное и Балтийское моря охраняемы флотом, тогда предлагается в особой секретности предложить сперва Франции (в тексте – «Версальскому договору»), а затем Германии (в тексте – «Венскому договору») разделить сферы влияния в мире. Если кто-то из них примет предложение (а это неминуемо случится) – уничтожить сначала оставшегося противника, а потом уцелевшего. Исход борьбы будет предрешен, так как Россия в то время уже будет обладать всем Востоком и большей частью Европы.

Если оба откажутся от предложения, то между ними надо развязать войну и истощить их обоих. После этого Россия должна отправить сухопутные войска в Германию, а флоты из Азовского моря и Архангельска в Средиземное море и Атлантику соответственно. Это изолирует Францию и Германию и ускорит их капитуляцию, а после этого Европа будет де-факто завоевана».

Отже, «Заповіт» зобов’язував спадкоємців Петра вести безперервні війни шляхом і відкритих конфліктів, і дипломатичних інтриг, робити все, аби врешті-решт підкорити собі Європу: розділити Польщу, нейтралізувати Турцію та завоювати Індію, домігшись таким способом повної євразійської гегемонії.

Варто зазначити, що частина «Заповіту» Петра І на той час вже практично була здійснена (наприклад, династичні союзи з німецькими державами, активне використання культурного досвіду Заходу, розширення виходу до Чорного моря і поділ Польщі), що й надало значну переконливість решті пунктів «Заповіту».

Але… Петрові Першому – а він хоч і був живим богом для Росії, «Велікім» імператором і прочая, і прочая, залишався такою ж людиною, як і всі прості смертні, часто хворів, з роками все сильніше й сильніше, і, розпочавши всього лише шостий десяток, вже був просто руїною. Ніколи не лікувався, вважаючи, що його могутній організм і сам упорається з хворобами. Випивав уранці стакан водки, що подавав йому денщик, загризав солоним огірком і – працював, попихкуючи люлькою. А хвороби тим часом робили своє, підточуючи й підточуючи його колись справді могутній організм.

В останні роки царювання Петро І часто хворів – здогадно на хворобу нирок, ускладнену уремією.

Влітку 1724 року його хвороба посилилась, але під осінь Петро відчув себе краще. Перепочив. Махнув рукою, мовляв, «авось» само минеться. І далі солдат-денщик приносив йому вранці стакан водки та солоний огірок…

Зрештою напади хвороби так посилились, що імператор розпорядився поставити в сусідній із своїм кабінетом кімнаті додаткове ліжко – відлежуватися під час приступів.

Потім імператор велів поруч зі своєю спальнею влаштувати «похідну церкву», де 22 січня і висповідався. До того він днями й ночами кричав від болю – голос мав сильний, тож від його крику в Зимовому палаці ніхто не знав де дітися (до крику додавався ще й мат, адресований, звичайно ж, хворобам), але сили його швидко залишали, а «сили» хвороб тільки росли, й імператор вже не міг голосно кричати й матюкатися як раніше, а тільки стогнав від жорстокого болю і часто стогін його переходив у якесь звірине виття…

Планами завоювання Європи він уже не міг займатися – як і будь-чим. Навіть внутрішньодержавними справами. Як не міг вже й сам себе обслуговувати. 27 січня (7 лютого) були амністовані всі засуджені на смерть чи каторгу (крім убивць і тих, хто неодноразово займався розбоєм), але це не допомогло. Імператору краще не стало – він вже не спав, хрипів вдень і вночі, час од часу провалюючись в тяжке забуття…

Доки він скреготів зубами й кричав у непам’яті, хтозна-звідки вигулькували чаклуни та знахарі – цілителі в чорних клобуках і теж, підстрибуючи навколо одра імператора, щось кричали-голосили, закликаючи сили потойбічні порятувати раба Божого Петра від напасті та виганяли з хворого «духів пітьми».