Розділ «Частина четверта»

«Ты Великая, а я Малая…»

Це в територіальному значенні і тільки. Головне ж, що ми «живем в смежных странах». На той час це була чи не революційна ідея: країни різні, тільки територіально одна (Росія) більша, друга (Україна) менша.

На жаль, Велика так не вважала (як і нині). Власне, вважала Малу (Україну) своєю часткою, провінцією своєю безправною.

У поемі Семен Дівович виклав історію України від найдавніших часів до середини XVIII століття і до його часу. (Не виключено, що гетьман Розумовський був знайомий з поемою, як не виключено, що поет написав її під впливом розмов з гетьманом.) Українська старшина має такі самі права і привілеї, що й російське дворянство – доводилося у «Розмові…» Твір подано у формі полеміки між Україною («Малою Росією») та Росією («Великоросією»). Остання ставить запитання «Малоросії», мета яких – применшення ролі українців та показ їхньої державно-політичної неспроможності. А Україна гідно відповідає про свою окремішність, рівноправність з Росією, про заслуги перед імперією та законність її історичних, правових і моральних обґрунтувань самостійності.

САМОСТІЙНОСТІ, ще раз наголошуємо.

Поема Семена Дівовича мала широке розповсюдження серед української інтелігенції. Начальник жандармської канцелярії Дубельт написав на одному з конфіскованих рукописів:

«Якби я був цензором, не допустив би цього друкувати тому, що тут є образа Росії, образа й Україні: перша ставить дурні запитання, а друга вихваляє себе, як стара баба, й нарешті її серце знемагає від нашого ярма».

Знемагало – тут шеф жандармів, як у воду подивився. І саме у великоросійському ярмі, хоч країни були рівні і різні.

Зрештою, «Розмова…» запевняла Росію (устами України):

И что к твоим принадлежит силам, то твое,

А что к моей воинской славе, то тож мое…

Росія ж так не думала, бо вважала, що все належить тільки їй.

Художню цінність поеми Семена Дівовича в різний час відзначали відомі дослідники української літератури – хоча б такі, як П. Житецький та М. Возняк.

Поема була свого часу досить популярною в Україні-Гетьманщині, нею поет, козацький син Семен Дівович протестував проти централізаторської політики Російської імперії, яка нищила всі права і здобутки України, країни вільних козаків. Він добре знав історію України, спирався на такі джерела, як «Літопис Самовидця», «Літопис Грабянки», «Опісаніє о Малой Россіи», крім того використовував архівні матеріали, адже працював архіваріусом у найбільшому тогочасному архівосховищі Лівобережної України. Як зазначає історик О. Оглоблін, його аргументація подана талановито, із залізною силою логіки, з високим почуттям своєї національної правди й гідності, з глибоким розумінням історії України й Росії.

Це до того, що серед української національної еліти, яка готувала національне відродження XIX століття, Іван Мазепа ніколи не був самотнім, ні тим більше якимось винятком серед української інтелігенції. І приклад тому – поет Семен Дівович.

А ось що стосується взаємовідносин українського і російського народів, то ще Леся Українка висловилась гранично чітко:

«Пора стати на точку, що “братні народи” – просто сусіди, зв’язані, правда, одним ярмом, але в ґрунті речі зовсім не мають ідентичних інтересів, і через те їм краще виступати хоч поруч, але кожному на свою руку, не мішаючись до сусідської “внутрішньої політики”».

Істина! І раніше була, і за Лесі Українки істиною була, істина й сьогодні, істиною вона буде й завтра-позавтра. Завжди!

«Забыт Мазепа с давних пор»?

«Хитрий…» (зауважує історик В. Вечерський). Чи не тому, що в не зовсім благородних ситуаціях він незмінно залишався напрочуд благородним? Таким вже вдався, таким його Європа виховала – бути «штучно» благородним ще нікому не вдавалося.