Розділ «Частина четверта»

Так з’явилися якісь дивні (бодай по назві) козаки. Запорожці, але за… Дунаєм. (Там вони протримаються до 1828 року.) Нові запорожці, вже задунайські, змушені були – на чиєму возі їдеш, того й пісні співай – брати участь у походах турецьких військ. Не бажаючи придушувати інші народи бодай і в складі турецького війська, частина задунайських запорожців подалася на Кубань, де створила так звану Чорноморську Січ – чи її подобу. Інша частина, що відмовилась виступати проти Росії – своєї, між іншим, нищительки, – перейшла під Ізмаїлом зі своїм отаманом Гладким на бік тих військ, що знищили Запорозьку Січ, себто російських. Аби відомстити «зрадникам-козакам», турки зруйнували Задунайську Січ. Після закінчення війни царський уряд сформував з колишніх задунайців так зване Азовське козацьке військо. А задунайці на віки вічні залишилися в опері С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» (це там задунайський запорожець Карась не без самоіронії співає: «А тепер я турок, не козак…»).

Ті козаки, які не хотіли і не могли знову йти в ярмо до царського уряду, де тільки не шукали собі місця, як і для своєї Січі, місця якій вже в світі білому не було. Частина запорожців вигулькнула навіть за Дністром. Зокрема й та частина їх, що супроводжувала в турецькі володіння короля Карла ХІІ і свого гетьмана Мазепу. Тоді ж, як вони переправились на правий берег Дністра, гетьман Мазепа, ні до кого конкретно не звертаючись, промовив не без гіркоти:

– Тепер ми, браття, вже задністровські запорожці…

А було ж колись, було колись в Україні:

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли пановати…

Доки не затіяли те лиховісне «возз’єднання» з російським царизмом…

«Міцний замок на османських землях»

Генуезькі колонії Північного Причорномор’я – це були досить укріплені торгівельні та військово-адміністративні пункти на північному узбережжі Чорного моря, засновані в XIII–XV століттях купцями з Генуї (місто на півночі Італії та узбережжі Генуезької затоки).

Першою генуезькою колонією в Північному Причорномор’ї стала Кафа (Феодосія). Потім з’явилися Судак, Балаклава. Генуезці поступово захоплювали південне і східне узбережжя Криму, де теж почали виникати їхні колонії – першою там стала Боспоро, теперішня Керч. Одночасно вони утверджувалися в гирлі Дону, на Кавказі. Етнічний склад населення генуезьких колоній був вельми строкатим: слов’яни, вірмени, греки, сарацини (араби), волохи, караїми, татари, але всі адміністративні посади займали генуезці – старші брати, – хоч їх було значно менше. Пришельці не тільки займалися торгівлею, а й володіли великими земельними угіддями, експлуатували – на правах, звісно, «старших братів» – місцеве населення.

А потім генуезці почали захоплювати території і по Дністру. На місці одного із слов’янських поселень прийшлі купці-колонізатори збудували фортецю – так започаткувалося місто Бендери.

Сьогодні Бендери (від перськ. гавань, пристань) – місто у Східній Європі, розташоване на річці Дністер, на території, що контролюється невизнаною Придністровською Молдавською республікою в межах держави-члена ООН Молдови. Це – головний порт на Дністрі, найбільший залізничний вузол Придністровської залізниці. В Молдавії іноді використовується і стара назва міста – Тигіна. Центр міста – будинки кінця XIX – початку XX століття, на околицях – сучасні житлові комплекси. В місті багато історичних та архітектурних пам’ятників.

Колись там була зручна переправа через Дністер, тож у Х столітті ті місця заселяло одне із слов’янських племен – тіверці, які використовували на переправі слово «тягнути», «штовхати» – «тункать» для означення переправи. Звідти первісна назва міста Тигіна. А слово «Бендери» буцімто прийшло з перського – «фортеця на переправі». (Нині в Молдавії знову реанімували ідею про перейменування міста в Тигіну, але на референдумі 1990 року мешканці відмовилися від запропонованого новим керівництвом Молдавії імені, і місто залишається під ім’ям Бендери.)

Перші поселення на місці Бендер виникли приблизно в II столітті до н. е., з III–IV століть тут проживали племена Черняхівської культури, а також фракійці, скіфи, бастарни та інші. Згодом у тих краях почали розселятися слов’янські племена. З середини XIII століття по 1345 рік регіон перебував під пануванням монголо-татар. Потім край захопило Угорське королівство, але в 1358 році місцеве населення повстало проти угорського панування і створило своє Молдавське князівство на чолі з господарем Богданом I із Марамуреша.

У 1538 році турецький султан Сулейман Пишний на чолі величезного війська напав на Молдавське князівство, і після жорстоких боїв турки анексували Бендери-Тигіну. Місто стало турецьким. Тоді ж турки перебудували й розширили тамтешню фортецю, збудовану ще генуезцями та перетворили на надійний форпост свого панування у тих краях. Фортеця була перебудована за зразком західноєвропейських фортець бастіонного типу. Її обнесли високим земляним валом та глибоким ровом, який ніколи так і не заповнювався водою. Фортеця ділилася на верхню, нижню і цитадель. Загальна площа майже 20 га.

З південно-західного боку був посад. Вигідне стратегічне розташування на високому березі Дністра неподалік від його впадіння у Чорне море зробило місто одним з опорних пунктів турків у російсько-турецьких війнах. Бендерську фортецю самі турки називали «міцним замком на османських землях».

Сьогодні Бендери – місто республіканського підпорядкування. Залізнична станція, близько 100 тисяч жителів. У складі Бессарабії у 1812 році місто було приєднане до Росії. У 1917 році там було встановлено радянську владу. Через рік Бендери захопила боярська Румунія.

З 1940 року місто належить Молдові.

У радянських енциклопедичних виданнях зазначалося, що в Бендерах бували І. П. Котляревський (1806), О. С. Пушкін (1812). Про те, що в Бендерах у 1708 році був гетьман І. С. Мазепа, де жив і помер, у радянських енциклопедіях – ані слівця. Про це сьогодні є дані в Інтернеті: «У 1709 році в Бендерах помер український гетьман Іван Мазепа, який втік сюди разом із шведським королем Карлом XII…»