Розділ «Частина друга»

Ти в запічку “ка-хи, ка-хи”,

Я з молодим “хі-хі, хі-хі”,

Ой ти все спиш, а я плачу,

Тільки літа марно трачу!..»

– Га? – кричала мати захекавшись. – Слухай-слухай, доню, чи гарна моя пісенька. Ось що чекає молоденьких та дурненьких, які за стариганів заміж пруться!..

– Можете, мамо, хоч і всі пісні переспівати, а я кохала Івана Степановича і буду кохати, і ніхто мого кохання не здолає!

І Мотря однієї ночі втекла з дому.

Навіть не зодягнулася, так квапилася. Поверх лляної сорочечки, у якій зазвичай спала, накинула материн шовковий шушун – матінка в ньому на свята ходила до церкви, – голову прикрасила барвистою стрічкою – не молодиця ж, дівчина, а стрічка для дівчини – це все, – сунула ноги в черевички, відкрила вікно і якусь мить сторожко прислухалася. Слава богу, тихо, аж німо, дім уже був зачинений і всі в ньому спали, навіть сторожа. Перехрестилася – серце ось-ось із грудей вискочить, подумала: ой що ж вона затіяла? – і як шугнула через вікно в сад. Помагай мені, доле. До коханого йду, а кохання – це ж доля. Там, що буде, те й буде. Хай хоч і каміння з неба падає, хай хоч і небеса розверзнуться, а вона від кохання свого не відступиться. За своє щастя треба боротися. А більше копи лиха не буде.

Дізнавшись про втечу дочки, Любов Федорівна на якусь мить втратила мову, а, отямившись, накинулась на чоловіка.

– Чого стоїш та, як сова, очима блимаєш? Рятуй дочку, доки не пізно.

– Та ж чи маю за нею бігти?

– Не наздоженеш, вона молода і прудконога. Вели у дзвін бити й калатати, як то калатають на сполох. На ґвалт! Аби всякий у Батурині бачив, яке бідство гетьман з нами чинить. Причарував дочку нашу, вона, глузд стративши, і гайнула до нього лошицею.

– Таку гарну ніченьку бовканням зіпсували, – тільки й мовить згодом юна Кочубеївна.

Мотря всього чекала, бо знала матір, як вельми рішучу й затяту, остерігалась материного гніву, прокльонів, тільки не того, що вона вчинила – дзвоном все місто підняла, наче її, Мотрю, і справді Мазепа серед ночі викрав.

А Мазепа вже біг їй назустріч, біг, не вірячи щастю свому, біг їй назустріч, руки до неї простягнувши, і таким він їй тоді молодим видався, таким молодим!..

Упала в його обійми й зомліла…

І в золотому сяйві місяця уповні вона йому видалась чарівною жар-птицею. А може, вона й була такою – жінки, як один казав, на все здатні.

І Мазепа зненацька відчув себе таким молодим, яким вже й не пам’ятав, коли востаннє був…

І поніс її на руках до панського дому, до палацу свого, і волів, аби шлях той під місяцем з такою ношею на руках ніколи-ніколи не кінчався.

І тут зненацька, і тут раптом, як грім з неба, – у Батурині забевкав дзвін.