Розділ «Частина друга»

Додому Любов Федорівна Кочубей, вона ж колишня суддиха, повернулася сама не своя – ніби вона і не вона. Її наче вітром принесло, вихором закрутило в будинку.

Мотря чула, як мати носилася в покоях, хряпаючи дверима та чимось гуркала-грюкала, розігнала прислугу (а та при чім?), кричала, що вона «докаже… тій… покаже, де раки зимують», і, зрештою, все тим же вихором увірвалася до кімнати дочки.

– Ага, ось де вона… Запроторила матір у буцегарню, батька – на той світ і думає, що мені вже все. Кабиць і хана! А вона буде першою панею у Батурині. Гадала, мати в буцегарні й гигне, завершить свою жизню? Га? Це ж треба?! Я, пані Кочубеїха, в хурдизі посиділа. А батька… Нашого славного пана генерального суддю відправила на плаху, га? Що ти, заразо така-розтака, вчинила з батьком своїм? Удвох із гетьманом на той світ батька відправила? Га, питаю, га? Чого мовчиш? Чи, може, оглухла? Позакладало тобі? Чи – заціпило, гетьманська потаскушко. Навіть батька не пожаліла, шлюшка! На плаху його відправила. Тільки прорахувалася. Гетьман виявився зрадником, про що твій батько й застерігав царя, та той не повірив йому. А тепер пізно, батькові відрубану голову назад не пришиєш. А гетьман твій у бігах… А ти ж чого дляєшся, чого вдома сидиш, коли маєш тікати та ховатися разом з Мазепою, коханцем своїм? Чого, кажу, стоїш? Бери ноги в руки, втікай! Драла давай! А я тепер твоєю милістю удова. Га? Тобі це подобається? Мені не подобається…

Мотря гірко і вражено дивилася на розгнівану жінку – ніби знайому їй і вже незнайому. Ніби колись рідну, найріднішу, а тепер ніби чужу. Хотіла було її за звичкою назвати мамою та не змогла. Язик у роті не повернувся.

І збагнувши, що в неї вже немає не лише батька, а й матері, почала квапно, але якось механічно збиратися… Щоби залишити рідний дім назавжди. А збираючись, вже не чула, що кричить чужа їй – вже чужа – жінка і якими в’їдливими словами її обзиває.

Збиралася, не певна, чи знайде де собі місце на землі, у світі білому… Хіба що в монастирі – там і завершиться її таке коротке і таке невдале – як була певна, – життя.

У монастир, у монастир…

Згорблена, з пониклими головою й плечима, у своєму садку при світлі місяця блукала (про неї теж шепотіли батуринці, що й у Мотрі «щось не теє лучилося з її бідною голівонькою»), відчуваючи себе винуватою у загибелі батька (який не який, часом і крутий з нею був, але ж батько рідний), плакала, шепочучи крізь сльози:

«Тату, таточку, прости мене, грішну. А простивши, забери мене до себе. Кажуть, на тім світі життя ліпше, як тута, і юдолі та печалі там немає. Забери, забери швидше свою Мотрононьку, таточку рідний…»

Але батько, хоч як не благала його, чомусь не забирав її до себе.

Кляла Мазепу, кляла-проклинала і…

І не могла його забути, і з серця вирвати, як змія лукавого.

Вона все ще його любила, любила своєю першою любов’ю і нічого не могла ні з нею вдіяти, ні з собою. Як і пробачити собі, що це вона своєю любов’ю довела батька до плахи, а матір до хурдиги. І з’являтися на вулиці більше не могла, тож з будинку майже не виходила (хіба що вночі, у садок), бо здавалося, що встрічні тикатимуть на неї пальцями і казатимуть: «Оця дівка – батьковбивця…»

І вперше за свого короткого життя Мотря збагнула, що любов може бути не лише щастям, а й нещастям, лихом-бідою. Її щастя, що принесла любов її рання, вже скінчилося, зосталося лише нещастя… І це теж був дарунок долі. Рятували пісні, у яких виливала душу.

Тож батуринці переповідали, що іноді ночами із саду Кочубеїв чути було, як хтось печально і сумно співає:

Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає.

Хто в любові не знається,

Той горя не знає…

І вже десь під ранок із садка Кочубеїв чулося: