Розділ «Частина друга»

Барабанний дріб, і знову як наказ: слухати всім.

Слухали всі. Таке в селі, що славилося своїми борщами, почуєш хіба що раз за життя, та й то не кожному селу таке випаде.

Борщагівцям випало. І випало тільки тому, що гетьман Мазепа, повертаючись з чергового походу, на кілька день зупинився табором біля Борщагівки.

Старі люди, слухаючи оповісників, злякано хрестилися.

– Спаси і помилуй, Матір Божа, і ви спасіть та помилуйте, Божі угодники. Та хіба ж можна людям голови одрубувати – а як же вони потім жити будуть, без голів своїх?…

– Слухати всім!!!

Борщагівка була переповнена козаками й обозами гетьмана Мазепи та великоросійським військом – у селі всім було тісно, тож отаборилися на околиці, де на узвишші під охороною сердюків стояло шатро гетьмана і нетерпеливо бив копитами його кінь, прив’язаний до пакола.

Майже всі чини поз’їжджалися до того нікому невідомого села тринадцятого числа. З Києва сюди – повідомив гонець, – вже везли на возі засуджених. Всі були, крім царя…

Рано-вранці знову забили барабани – як край села на вигоні з’явилася в оточенні москалів з рушницями селянська підвода із засудженими в білих, вже й закривавлених сорочках, з непокритими сивими головами…

На вигоні вишикувалися козаки Мазепи та москалі, утворивши чимале каре. А люду! Скільки там люду зібралося! Ніхто не хотів проґавити таке видовисько, як людям відрубуватимуть голови. Знатне видовисько!

Засуджених конвоювали три роти великоросів із зарядженими рушницями.

Московські вояки поставили засуджених старшин посеред каре, де вже стояли плахи – товсті обрубки стовбурів.

Біля них походжав у чорному мішку з прорізами для очей здоровенний кат (здоровенним кату й годиться бути), за ним тупцялися його помічники.

Поруч плахи, поблискуючи на сонці широким лезом, стояла сокира з довгим держалном.

Коло першої плахи поставили Кочубея, біля другої – Іскру. Руки їм розв’язали. Всі були певні, що в останню мить їх буде помилувано.

Та не встигли Кочубей з Іскрою і подих перевести, як уже зачитують їхні провини. Господи, де вони набралися, провини ті. Іскра в розпачі. Як він міг повірити Кочубею! А повірив і опинився біля плахи.

Барабанний дріб – гучний, якийсь наче крикливий. Мить, і все стихло. Так стихло, що чути було напружене дихання сотень і сотень людей.

До Кочубея підходить помічник ката і злегка торкається рукою його плеча.

– Пора…

– Мені квапитись нікуди, – без емоцій, якось відсторонено відповідає генеральний суддя, але опускається на коліна перед плахою, осіняє себе хрестом.