Розділ «Частина друга»

– Господи, в руки твої вручаю душу свою. Візьми її, Господи справедливий і милосердний, та посели її у Царстві Небесному Твоєму…

– Але я ще тута не нажився, – озивається від другої плахи Іскра, але теж опускається на коліна й осіняє себе хрестом.

– Господи, візьми в руки свої і мою грішну душу та посели її у Царстві Небесному Твоєму…

– До зустрічі в Царстві Небесному, полковнику, – прощається Кочубей. – Сподіваюсь, ми його заслужили…

– Аякже, аякже, заслужили, – поспіхом одказує Іскра. – Я тобі, пане генеральний суддя, повірив, що Мазепа зрадник, а що вийшло? На плаху привела мене тая віра.

– На тім світі розберемося, полковнику. Часу там у нас буде досить. Там вічність неміряна.

І правим вухом поклав голову на плаху. Ліве око велике і червоне, з набухлими прожилками востаннє прощалося зі світом цим. Кат у чорному мішку на голові, зі здоровенною сокирякою – слава тобі Господи, що хоч гостра, позбавить зайвих мук, – підходить до нього.

– Заплющуйся, – милостиво радить приреченому.

Мить, і сокира злетіла вгору в дужих руках ката, натовп як в одні груди охнув, і голова генерального судді, що чомусь враз зробилася такою маленькою і неприкаяною, покотилася, червоно бризкаючи кров’ю…

Іскрі відрубали голову швидко і легко – шия в нього була маленька й худа, і голова поскакала, як м’ячик, наче кажучи людям здивовано: «І зовсім не боляче… Я не встиг і збагнути, що помираю, як уже й помер… Цікаво, куди я потраплю – в рай чи в пекло?»

Після страти почалася – навіть з якоюсь аж поспішністю, – літургія [14], і доки вона тривала, обезголовлені тіла страчених лежали розкидані абияк на голій землі, зарослій споришем, лежали, наче викинуті на ганьбу.

Батуринці намагалися не дивитися на страчених, але якщо хто випадково й зиркав на них – очі самі в той бік вернули, – то поспіхом хрестився і хутчій ішов причащатися «тілом і кровію Ісуса Христа». Себто хлібом і вином, як то й годиться робити під час літургії. Лише якась згорблена, маленька, як підліток, бабуся, спираючись на костур, підійшла до тіл і якоюсь бадилиною одганяла від них мух, що вже гули й вилися над тілами.

Тим часом кат, знявши чорний мішок з прорізами для очей, причащався одним із перших. Випивши з чаші вино – «кров Христову» – облизався, довго плямкав, наче пробував на смак, що ж він щойно спожив, – на нього ніхто не звертав уваги. Та й чого звертати – служба така в чоловіка. Комусь же треба й голови одрубувати.

Священик, дебелий козарлюга в облаченні, то голосно співав, то щось скоромовкою бурмотів, а люд раз за разом старанно хрестився, наче намагався позбутися якогось гріха.

Служба тривала довго, а коли закінчилася, обезголовлені тіла козаки поклали в гроби з неструганих дощок і вйокаючи на гнідих, повезли страчених на місцеве кладовище, де й закопали обох старшин в одній ямі, нагорнули зверху горбик і поставили якусь подобу хреста з двох збитих цурпалків.

Ні імен, ні дат на хресті не було – на тім світі, мовляв, розберуться, що за одні до них прибули, а на цьому вони у Борщагівці нікому не потрібні, тільки завдали зайвого клопоту мирним поселянам, а з них вистачить і своїх покійників. Їх он скільки зібралося, що кладовище вже чине більше за село…

16 липня гетьман Мазепа доповів царю про виконання вироку. Рідні та члени сімейств, страчених за наказом Петра I зазнали репресій, їхнє майно конфіскували, дружин взяли під варту. (Любов Кочубей, опинившись в хурдизі, рвала на собі одяг і кричала, що вона не винна, то все чоловік натворив, а вона ні при чім, забувши, що не хто інший, як вона нацьковувала чоловіка проти Мазепи і таки нацькувала його.)

Одночасно з доповідною на ім’я царя гетьман Мазепа надіслав листа канцлеру Головкіну, прохаючи його «оказать милость семействам казненных и отдать женам и детям Кочубея та Искры отобранные имущества, понежа многие наипаче духовные докучают мне многими прошениями, дабы и жена Кочубеева и дети их, и жена Искрина могли без жадной беды и скорби в домах своих проживати спокойно и мирно и своих имений употреблять, понеже мужи их за свое преступление смертную же казнь восприняли».

Але навіть посилання на духовних осіб не допомогло: з канцелярії канцлера відповіли в тому дусі, що його «прошение, направленное на имя канцлера, оставлено без последствий».

Своєю владою, якої в нього вже й не було, гетьман України якось зумів звільнити з-під варти лише дочку Кочубея Мотрю, яка, плачучи, вийшла з буцегарні і пішла, низько звісивши голову, не бачачи світу білого. А куди йшла і сама не знала. Та й чи не все одно куди йти, як місця на землі, була вона певна, їй уже не було.