Розділ «Сказання перше. Сватались до Рогнеди два брати, два князі, два Святославичі»

Рогнеда Рогволодівна (давньоруське Рогьнеда або Рогньдь), також Горислава, в хрещенні Анастасія (близько 960 – близько 1000) – княгиня полоцька, дочка князя Рогволода, одна з дружин великого князя Київського Володимира Святославича, мати князя полоцького Ізяслава Володимировича – родоначальника династії Ізяславичів Полоцьких, великого князя Київського Ярослава Володимировича і першого князя волинського Всеволода Володимировича – згідно з «Повістю врем’яних літ».

Жила в Полоцьку разом з батьком – князем Рогволодом і не названими в літописі по іменах матір’ю і братами. Що ж до їхнього батька і чоловіка, князя Рогволода, то сказано, що він «прийшов з-за моря і тримав владу свою в Полоцьку». А – з-за моря, виходить із Скандинавії? Ім’я Рогнеди теж деякі дослідники вважають скандинавським, і буцімто означає воно «ніжна владою, народжена для влади».

Нині Рогніда – цілком українське, тільки й того, що запозичене зі староскандинавської. Зменшувальні форми: Рона, Ронка, Ронечка, Ронюся (це за словником-довідником «Власні імена людей», Київ, 1996).

З цього приводу – принагідна оповідка з життя.

Так от. Я вже не пригадую, який це був рік (я тоді ходив, здається, у п’ятий клас звичайної сільської школи), і я вперше почув до того незнайоме мені слівце «кредо». Ще гаразд не знаючи значення, раз по раз вживав його – до місця чи не до місця, аби лишень показати, що я знаю навіть таке, чого в нашому класі навіть відмінники не знають.

А треба сказати, що саме тоді в нашому класі з’явилася новенька дівчина з незвичайним для наших полтавських країв ім’ям Рогнеда. Що воно означало – того, звісно ж, ніхто з нас, школярів, не відав. (Батька тієї дівчини перевели в наш колгосп агрономом, так та дівчина Рогнеда – чи Роня – й з’явилася в нашому селі і, зокрема, в моєму п’ятому «а» класі.)

Незнане ім’я мене не злякало, ба, я навіть закохався у новеньку (я вже тоді постійно закохувався – про це в моїй повісті «Віталька + Галя, або Повість про перше кохання»).

Оскільки я вже тоді писав щось таке, що називав його віршами і навіть оте «щось» подавав у стінну газету нашого класу, тож, маючи деякий, так би мовити, досвід у галузі віршування, я склав експромт про новеньку та про те, що вона мені сподобалась (щоби дізналась, яку я їй честь виявив!). А складаючи експромт, сміливо вліпив туди слівце «кредо», що саме тоді його вперше почув). Бо воно ловко римувалося з ім’ям полочанки. Ось той «шедевр»:

Ти – моє кредо,

Дорога Рогнедо.

Хоча й без кредо,

Ти мені все одно дорога,

Рогнедо!

Не геніально, звісно, але мені, як авторові, подобалось.

Зізнаюсь, мені тоді все подобалось, що виходило з-під мого невгамовного пера, а це доказ, що я тоді був поетом, який згодом невідь-чому перелаштувався на прозаїка. Був певний: нашій новенькій дівчинці з незбагненним ім’ям Рогнеда мій шедевр не просто сподобається – він її підкорить!

Може б, воно так і склалося, але все зіпсували мої однокласники. Вони повсюдно почали кепкувати з отого мого «кредо – Рогнедо» – мабуть, із заздрощів.

Отож я ще якось терпів. А ось Рогнеда… Коли її почали називати слівцем «кредо», до речі, їй теж незнайомим («А де це наше кредо, чому воно сьогодні до школи не прийшло?»). Рогнеда кинулась на мене (о, яка невдячна доля поета!) з кулаками. Ще й вигукувала мало не зі сльозами на очах:

– Та я тобі… я тобі всю пику роздеру! (пхе, вона, виявляється, зовсім не поетична…) – Кредо! – розійшлась не на жарт. – Сам ти… кредо!

Звісно ж після цього у нас нічого не вийшло. Але я звідтоді на все життя запам’ятав це рідкісне і – ніде правди діти, – гарне ім’я. Але коли згадую його, то мовби чую далекий-далекий дитячо-дівочий вереск:

– Сам ти… кредо!