Розділ «По мові – післямова. Василь Васько з Вишгорода – художник і рибалка»

– А при чім тут Вишгород і Володимир? – не второпав я з першого разу.

– А при тім, – гаряче озвався Васько (про що б він не говорив, завжди запалювався, такий уже був чоловік невгамовний), – що Вишгород у ті далекі часи Київської Русі був на шляху із варяг у греки. Новгород, Смоленськ, Любеч, Вишгород, а потім вже й Київ. Мимо Вишгорода тоді з Балтійського моря, через Новгород пливли купецькі лодії під вітрилами, прямуючи до Києва стольного. І далі до Руського моря, до Візантії чи й до ромеїв. Деякі лодії зупинялися в гавані Вишгорода, такелаж лагодили, дещо з товарів продавали на місцевому ринку, щоби на звільнене місце на лодії підкупити товару в Києві.

– На той час, – розповідав далі Васько все так само захоплено-збуджено, – це 981 рік, Володимир, до того новгородський князь, перемігши у герці брата свого Ярополка, вже з рік як був господарем Києва, а отже, й Київської Русі. А Рогніда, одна з його жінок, силоміць захоплена ним у Полоцьку, все ще залишалася з сином у Новгороді. Володимиру спершу було не до неї – обживався на новому місці, – а коли сяк-так облаштувався, наказав Добрині відіслати її до нього в стольний град Русі. Добриня й відіслав її з купецьким караваном до Києва, до Володимира, шляхом із варяг у греки. Володимир так знудьгувався за Рогнедою, що не став чекати її в Києві, а примчав з дружинниками до Вишгорода, у якому він і до того не раз бував, – зустрічати Рогнеду з сином, княжну полоцьку, яку він вже вирішив зробити ще й княгинею київською…

– І зустрів?

– Аякже, – очі його засвітилися. – Радість яка була! Князь Володимир тоді – рідкісний випадок – поводився не як князь, а як звичайна, проста людина, як чоловік і батько, радів, зустрівши жону свою і синка свого. Хвилювався, зустрічаючи Рогнеду…

– Пане Василю, ви щойно намалювали просто-таки ідеалістичну картину. Володимир же, як писав Нестор, був пожадливий до жінок. Йому все одно яка, аби – жінка. Їх у нього було – тільки офіційних – сім. Не рахуючи 800 наложниць – що, правда, сумнівно.

– І все ж він був щасливий саме з Рогнедою. Зверніть на це увагу, з Рогнедою.

– Яка йому народила найбільше дітей?

– Ага. Чотирьох синів і двох – за іншими даними, навіть трьох – дочок. То виходить, що князь її таки любив. А що мав кілька жінок, то… Князь, аби його поважали і вважали родючим, мусив мати кількох жінок і багато дітлашні. Особливо синів.

– Але ж князь Володимир, захопивши Полоцьк…

– Буцімто зґвалтував Рогнеду? Та ще й на очах у її батьків. Я щось, зізнаюся, мало в це вірю. Плітки історичні. А якщо й було щось подібне, то… Було і за водою спливло. Рогнеда йому все простила і кохала його – хай і по-своєму, але кохала.

– Але ж Рогнеда хотіла його…

– Ножем штрикнути сонного? Було. Але то – з горя, із жіночих ревнощів, а вони – жіночі ревнощі – бувають страшними. Сталося це тоді, як Володимир хрестився сам і Русь хрестив. І як істинний християнин мав жити лише з однією, тож шість інших жон, придбаних ще за язичництва, розпустив. Він вибрав Анну, як уже мовилося, з політичних мотивів – треба було тісніше єднатися з християнською Візантією. А Рогнеда була певна, що жити він лишиться з нею, а тут… От вона у гніві та ревнощах і хотіла було вбити зрадливця.

Але повернемось до 981 року, коли Рогнеда з сином припливла до Вишгорода, прямуючи до Києва, до нього, любчика свого… Як заплющу очі, чи навпаки, широко їх розплющу, так і бачу, як по хисткому трапу спускається на берег Рогнеда з синочком. Бачу, як Володимир з нетерпіння, бо вона дуже повільно спускалася, кинувся взутим у воду, забрів чи не по пояс, підхопив сина Ізяслава на руки. А Рогнеда, засміявшись, зістрибнула з трапу, і вони побрели до берега. Ось цю сцену я й хочу відобразити на полотні. Виходять вони до берега бродом, він із сином на руках, вона поклавши йому голівку на плече, а позад них ціла вервечка лодій на Дніпрі – зсередини його й до берега. Купецький караван, що йшов із варяг у греки…

– І коли картину «Володимир зустрічає у Вишгороді Рогнеду з сином» можна буде побачити?

– Ще не знаю, але ось-ось почну працювати. Ось-ось…

Не почав… Хоч картина в його душі, як він зізнавався, «вже визріла і просилася на полотно».

Як уже мовилося, Василь був затятим рибалкою. Мав він гумового човника, що звався «Лисичанка» (випускали колись такі, автор цих рядків теж такого мав), ним він звично подався на простори Київського водосховища. Рибалив далеко від берега, там у нього були чи не потаємні, уловисті місця, де особливо гарно брав судак… А човник легенький, хисткий, для тихої ставкової води. І не морем-водосховищем ним плавати, а тихими поетичними річечками чи, як уже згадувалося, патріархальними ставками.

Тієї осені – а була пізня осінь, мрячлива, вітряна, туманна, – часто зчинялися бурі-шторми. А Василь Васько того разу аж надто заплив од берега. День був вітряний. У Васька було хворе серце, і лікарі йому постійно радили берегти себе, не перенапружуватися, не хвилюватися… Кінчилось все печально – хвилі прибили до берега перевернутий гумовий човник Васька. Тіло його так і не знайшли.

Уже й не знаю, чи нині хоч хто ще у Вишгороді пам’ятає такого художника і риболова. Бодай, ті, хто, як і він, захоплюються риболовлею.