Розділ «Частина перша-3 Королева його вітає… Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!. Бурлюк, Маяковський та інші футуристи»

На початку 1908 року майбутній поет вступає в ряди РСДРП(б) і навіть зі згоди матері кидає гімназію. (За іншими даними, був виключений із неї за несплату грошей за навчання.) Невдовзі він стає членом Московського комітету РСДРП(б). Партійна кличка – товариш Костянтин.

Наприкінці березня того самого року його заарештовують за роботу в підпільній друкарні. Щоб не видати товаришів, йому довелося похапцем, давлячись, з’їсти блокнот з адресами – разом з обкладинкою. Не вельми смачне їдло, але що вдієш!

Тоді його віддадуть під нагляд поліції за місцем проживання. Вдруге його схоплять у січні 1909 року за доносом агента таємної поліції – філера. Відбудеться, відсидівши півтора місяці у «допрі», і буде відпущений за відсутністю доказів.

Утретє його арештують у липні того ж року за підозрою у причетності до організації втечі тринадцяти політичних каторжанок із московської Ногінської в’язниці. (Факт, що може прикрасити будь-чию біографію, та й сам по собі він досить «промовистий».)

Зрештою, товариш Костянтин загримить до Бутирки.

Підмосковне село Бутиркіно по Дмитровській дорозі відоме з 1623 року. Тоді це була вотчина боярина Микити Романова, яку государ московський урізав йому «в пользу казны на 79 дворов».

Назва села прийшла у Москву з Волги, там «бутирки» – житло на околиці. У 1667 році Петро І створює перший регулярний солдатський полк, який розташовується на квартири у тій місцевості, тож отримує найменування Бутирський. А Бутиркіно, віддане під «селитьбу солдатам Матвеева полка Кракова», стало називатися Бутирською солдатською слободою.

Сьогодні Бутирка – синонім тюрми.

Бутирський тюремний замок був споруджений у 1771 році на місці старого острогу, до якого ще Петро I ув’язнював бунтівних стрільців – він став не лише центральною тюрмою, а й пересильним пунктом, куди звозили бунтарів та злочинців з усієї Росії.

Одним із перших «іменитих» постояльців Бутирки став у 1775 році арештований Омелян Пугачов – у підвалі однієї з башт, що й нині носить його ім’я, він знаходився закованим у ланцюги до дня страти. (За інформацією одного з офіцерів СІЗО – дані Інтернет-сайту, – у тому підвалі аж до 1974 року виконувалися вироки вищої міри покарання – досі помітні сліди від куль.)

На початку XX століття в’язнями Бутирки були революціонери Микола Бауман, Олена Стасова і Фелікс Дзержинський. Майбутній глава ВЧК, на відміну від офіційної версії, не втік звідти, а був випущений після Лютневої революції.

Втекти з Бутирки у ті часи було просто неможливо. І лише одна людина кинула виклик Бутирському острогу і його охоронцям. Це був великий маг і чарівник Гаррі Гудіні. Він побував у тюрмі в травні 1906 року на запрошення начальника московської секретної служби. Гудіні старанно обшукали, закували в кайдани, наділи наручники і посадили в ящик із суцільного металу з невеличким віконцем – у таких перевозили особливо небезпечних злочинців. Ключі від ящика були тільки у начальника тюрми. Але, на превеликий подив присутніх, через 28 хвилин Гудіні з’явився без кайданів та наручників по той бік тюремної стіни – не перевелись ще, виходить, у світі білому чудеса. Містика та й годі!

Було дві чи три спроби втечі, але втікачів швидко повернули у камери. А ще тюремники пишаються тим, що саме у їхніх стінах були створені шедеври літератури та технічні розробки. Власне Лев Толстой писав своє «Воскресение» – правда, не сидячи в камері, а приходячи туди лише в пошуках своєї музи, яка невідомо чому там опинилася. Не знайшла собі кращого місця! А ось Солженіцин і Корольов трудилися прямо в камерах.

Хоча ці «славетні» підслідні утримувалися не у звичайних камерах (їх там нараховується 130), кожна з яких розрахована для 33-х зеків, але останні змушені були спати у дві зміни, скільки їх туди набивали! А ось деякі, теж «славетні» підслідні за вказівкою згори, сиділи у невеликих три-п’ятимісних номерах. Чи то пак, камерах, яких у СІЗО нараховується числом 300. Та й співкамерників їм підбирали не з числа криміналітету.

Останні такі «славнозвісні» – банкір Ангелевич, екс-міністр юстиції Ковальов і медіа-магнат Гусинський. Вони сиділи в камерах покращеного типу вже за демократії. І дуже обурювалися, що в Бутирці чомусь не було камери-люкс.

Нині Бутирка передана у відання Московського ГУІП і значиться у списку пам’ятників історії і архітектури, що їх охороняє держава.

Володимир Маяковський, тоді ще не поет (все ще попереду), а лише юний революціонер (чи як нині співає один відомий ректор, «юний орел») сидів – як йому пощастило!!! – в одиночній камері. (В умовах Бутирки це чи не камера-люкс.) Пробув він там 11 місяців і, врешті-решт, був благополучно випущений на волю в січні 1910 року – як неповнолітній. Справді, юний орел…

Поет так пізніше згадуватиме про свою третю «ходку» в тюрму:

«Важнейшее для меня время. После трех лет теории и практики – бросился на беллетристику. Перечел все новейшее. Символисты – Белый, Бальмонт. Разобрала формальная новизна. Но было чуждо. Темы, образы не моей жизни. Попробовал сам писать так же хорошо, но про другое. Оказалось так же про другое – нельзя. Вышло ходульно и ревплаксиво…

Написал таким целую тетрадку. Спасибо надзирателям – при выходе отобрали. А то б еще напечатал! Отчитав современность, обрушился на классиков. Байрон, Шекспир, Толстой. Последняя книга – «Анна Каренина». Не дочитал. Ночью вызвали “с вещами по городу”».