Розділ «Частина перша-3 Королева його вітає… Нарешті й він спізнав щастя – успіх, успіх!. Бурлюк, Маяковський та інші футуристи»

Зовы рук —

Паук.

Олександр Вертинський у ті роки, що були роками його становлення і зросту (1910–1912) близько зійшовся (щоправда, ненадовго) з футуристами. Особливо, коли познайомився з Володимиром Маяковським, найбільш яскравим на той час футуристом, епатажним узагалі поетом і «батьком футуризму» Давидом Бурлюком. Після знайомства з ними – тоді він відчував у них навіть споріднені йому душі, – Вертинський стає завсідником і часто виступає у їхньому кафе. (Кафе футуристів тоді гриміло на всю Москву-матінку, і той, хто хотів мати визнання, успіх, не міг його обминути.) Виступав він здебільшого разом з Маяковським, котрий щиро (а знавцем він був відмінним!) поціновував його поезію, як і манеру виконання віршів і пісень, але, як не дивно, а футуризм як напрямок у мистецтві вплинув на його творчість ледь-ледь.

Олександр сприймав футуризм всього лише як можливість епатувати публіку (епатувати – вражати, дивувати, приголомшувати кого-небудь порушенням загальноприйнятих норм і правил), звернути на себе увагу, виділитися з маси собі подібних – не більше. Тож епатаж поету, якщо він хоче стати відомим, вкрай необхідний. А як мистецтво він футуризм просто не сприймав. Та й світ їхній, їхня філософія і творча позиція не були близькими артисту і не могли бути, адже він намагався йти у мистецтво не з чиєюсь підтримкою і не шляхом, кимось вказаним, протореним, а виключно своєю дорогою, не рівняючись на когось (чи на якийсь там гурт), а бути самим собою, оригінальним і ні на кого не схожим, тож ні від кого і не залежним. Цього правила він дотримуватиметься все своє творче життя і, як кажуть, не прогадає, воно виявиться єдино вірним. Тому й дружба його – коли він перестав захоплюватися футуризмом, – що було зав’язалася з Маяковським, швидко наче згасла, і далі кожен з них піде своїм шляхом: і він, і Маяковський. Хоча талантом Маяковського Вертинський захоплювався і високо його ставив серед усієї тодішньої поетичної братії. (Маяковський йому віддячуватиме тим самим.) Та й футуристи, на його переконання, просто «епатували буржуа, писали зарозумілі вірші, виставляли на виставках явно знущальні полотна і вдавали з себе «геніїв». З ними Вертинському було не по дорозі. Та й не хотів він розчинитися у їхньому збіговиську, стати одним із них. Хотів бути котом, який сам собі гуляє по дахах, а якщо й звертає на кого увагу, то лише на гарненьких кицьок.

Чи не найдовше він дружитиме з Ігорем Северянином, якого вже тоді називали «солов’єм руської поезії». Охоче ходив на його так звані «поезо-концерти», але в основному лише з точки зору естетики вірша – тут він вчився у «солов’я руської поезії». Але разом з тим був і відвертим, адже писав, що у віршах «солов’я» є справжнє почуття, талант і щирість, але йому не вистачає смаку, чуття міри і непідробності почуттів.

Можливо, він був до Северянина надто суворим, а можливо, й ні, а просто правдивим. Хоч Ігор Васильович і розпещений великою і скандальною славою та увагою публіки, але боляче сприймав ту правду.

«Соловей руської поезії» писав свій псевдонім через дефіс: як друге ім’я, а не прізвище. Ім’я ж Ігор йому було дано за святцями, на честь давньоруського князя Ігоря Олеговича, додаток «Северянин» (справжнє прізвище поета – Лотарьов) робило псевдонім близьким до «царських імен», означало місце особливої любові (як додаток «Сибіряк» у псевдонімі Д. Н. Маміна). Але згодом друге ім’я Северянин стало просто прізвищем-псевдонімом і так традиційно й закріпилося: Ігор Северянин.

Його батько був військовим інженером (виходець із «владимирских мещан»), мати належала до відомого дворянського роду Шеншиних, до яких належав і Фет. Коли «предки» розлучаться, Ігор залишиться з батьком, а після його смерті повернеться до матері в Гатчине. Освіта – всього лише чотири класи Череповецького реального училища. Вірші почав писати з 8 років. Одне з найяскравіших вражень дитинства – захоплення дівчинкою, яка і надихнула майбутнього поета. Вперше видрукував у журналі «Досуг и дело» за 1905 рік вірш (під своїм справжнім прізвищем) «Загибель Рюрика». І з того часу література стала головним смислом його життя.

А далі Ігорю Северянину так пощастило – о, боги, дяка вам за це! – як до того (та й після нього) не щастило жодному з поетів. Та ще нікому із невідомих початківців.

А сталося те, про що росіяни кажуть: «Из ряда вон выходящее!», «Не было ни гроша, да вдруг алтын!..» Справді-бо, і в найщасливішому сні таке початківцю не присниться.

А трапилося з Ігорем Северянином ось що. Оскільки він на той час був нікому невідомим, то ніхто з видавців не хотів публікувати його вірші. Засмучений поет видавав їх сам – за власні кошти, тонесенькими брошурками (від двох до шістнадцяти творінь), тиражем всього лише пару-другу десятків примірників. Годі було й сподіватися на успіх. Занепалий духом поет свої «нетлінки» роздавав друзям і розсилав по редакціях з примарною сподіванкою, що на них там звернуть увагу і він отримає відгук. Але, як кажуть його співвітчизники: «Увы!..» У відповідь – гробова тиша. І невідомість. Участь поета-бідолахи засвітила початкуючому поету. Але він уперто видавав своїм коштом ті крихітні брошурки крихітним накладом і розсилав їх, розсилав… Варто зазначити, що з 1904 по 1912 рік він видасть аж 35 брошурок! Відгуків – жодного. Вірші якогось там Северянина не привернули нічиєї уваги. Все! Як кажуть, кранти! Кидай безнадійне заняття і займайся чимось кориснішим.

І раптом… Хтось із журналістів (навіть збереглося його ім’я: Іван Наживін) привіз одну з брошурок невідомого невдахи-поета в Ясну Поляну і прочитав вірші самому Льву Толстому. Сіятельного графа і переконаного реаліста, генія російської – ба, ба, світової! – літератури дуже обурив один із «явно іронічних» опусів тієї брошурки – «Хабанера II», що починався так: «Вонзите штопор в упругость пробки / – И взоры женщин не будут робки!..» Граф розгнівався і… І за словами самого поета, сталося те, що «всероссийская пресса подняла вой и дикое улюлюканье», завдяки чому і зробила нікому до того невідомого Северянина… відомим на всю Рассею-матінку. «С легкой руки Толстого… меня стали бранить все, кому не лень. Журналы стали печатать охотно мои стихи, устроители благотворительных вечеров усиленно приглашали меня принять в них, в вечерах, а может быть и в благотворителях, – участие…» Коротше кажучи, після гнівного, «уничижительного» відгуку Льва Толстого до того невідомий поет Северянин почав різко входити в моду. Валерій Брюсов, тодішній поетичній метр, написав йому дружнього листа, інший метр символізму Федір Сологуб з власного бажання зголосився стати упорядником віршованої збірки Северянина. Ще й написав до нього передмову і присвятив Северянину тріолет, що починався рядком: «Восходит новая звезда». Потім Сологуб запросив Северянина в турне по Росії, з якого Северянин повернеться мало не генієм!

Успіх наростав, як снігова грудка, що котиться з гори. Не розгубившись, Ігор Северянин вирішив кувати залізо, поки воно гаряче і організував власний – знай наших! – літературний напрям, т. з. егофутуризм, і в його групу увійшли найвідоміші тоді поети. Разом із футуристами Ігор Северянин провів у Криму навіть олімпіаду футуризму. Успіх наростатиме аж до 1918 року, коли в Політехнічному музеї Москви Ігоря Северянина урочисто виберуть «королем поезії» – другим буде визнано Володимира Маяковського. Ось що з бідолашним поетом натворив негативний, по суті розгромний відгук, але відгук САМОГО ЛЬВА ТОЛСТОГО!!!

У ті дні, коли з ним познайомився Олександр Вертинський, Ігор Северянин нестримно радувався життю і власній удачі:

Весенний день горяч и золот, —

Весь город солнцем ослеплен!

Я – снова я: я снова молод!

Я снова весел и влюблен!

Душа поет и рвется в поле,

Я всех чужих зову на «ты»…